Епілог

Королева Сменледера, яку називали просто Чорна Королева, сиділа у глибокому кріслі й задумливо крутила в руках склянку з віром.

По її вогняно-рудому волоссю пробігали, немов іскри, відблиски світла від запаленої свічки. Вона не любила магічних світильників. Вони здавалися їй неживими й бляклими. Інша річ — сила живого, справжнього полум'я. Точнісінько такого, як її особисте. Те, що горіло всередині її тіла, відбиваючись жовтогарячими язичками глибоко в зіницях.

У кріслі навпроти розташувався з книжкою в руках її восьмирічний син Аврен.

— Рене, — звернулася вона до сина.

Спадкоємець Сменледерського трону підвів свої чорні, як сам морок, очі на матір. Точнісінько такі, як у його батька. Від матері він успадкував вогняно-руде волосся і світлу шкіру. З часом хлопчик мав стати дуже привабливим чоловіком. Хоч і дещо тонкокостим.

Її найдорожчі у світі чоловіки. Центр її світу.

«Любов робить нас слабкими, Міелі», — згадувала вона часом слова свого наставника.

Колись давно вона вірила в це. Просто тому, що знала: Майстер ніколи їй не брехав.

Але час і життя розтоптали цю сліпу віру. Він брехав. І тим паче в тому, що стосувалося любові. Хоча хтозна, може, він і сам вірив у те, що її не існує? Що любов — це слабкість! Чи, може, хотів вірити?

Але вона ніколи не запитає його про це. Просто тому, що більше ніколи не побачить.

Її найулюбленіші, потрібні й важливі чоловіки були поруч. І більшого вона не сміла просити у відвічної темряви.

За дві пари цих обсидіанових очей вона готова була вчепитися в горлянку будь-кому. За ними вона готова була йти хоч у морок, куди йдуть душі спочилих. Вона готова була кинути виклик навіть богам…

Що вже казати про простих смертних.

Як складно було всидіти на троні. Інтриги придворних. Її, чоловіка й сина намагалися отруїти й підсилали найманих убивць… Але завдяки науці її батька, чи заступництву Духів, які правили в цих землях, а може, й тому й іншому, вони досі живі й здорові. Чого не скажеш про тих, хто наважився підняти руку на королівську сім'ю.

Губ королеви торкнулася посмішка. Так, вона була жорстока з ворогами. Їхня смерть не бувала легкою.

— Так, мамо, — відгукнувся Аврен, і Чорна королева кліпнула, відганяючи важкі думки.

Міелісандра підсунула маленький квадратний столик так, щоб він опинився між ними. Стільниця була розкреслена чорними й білими квадратами і заставлена різьбленими фігурами тих самих кольорів, але різних розмірів і форм.

— Що ти про це думаєш, мій хлопчику? — запитала вона, не зводячи уважного погляду із сина.

Хлопчик насупився і відклав книжку на бильце. Він ніколи не був дитиною. Часом Міелі здавалося, що він одразу народився з душею дорослого й розсудливого чоловіка. І в цьому він теж був схожий на свого батька.

Кілька хвилин у кімнаті висіла тиша, в якій чути було лише шепіт тіней і тріск вогню в каміні.

— Думаю, — нарешті заговорив хлопчик, — що ось ця леді в дуже невигідній ситуації, — тицьнув він пальцем у чорну фігуру під назвою Фрейліна. — Найімовірніше, ось цей білий Вартовий скине її з дошки.

«Звісно, скине, — подумала Міелісандра. — Кохання робить нас дуже вразливими».

А знаючи вдачу Адешири, Міелі не могла не скористатися цим. Тому й відіслала Тіма назад у Вернарію. І жодного разу про це не пошкодувала. Виявилося, простуватий і наївний Тіміл ле Нарен дуже навіть непогано справлявся з поставленим завданням. Ще кілька ходів — і чорну фрейліну можна буде скинути з рахунків. Звісно, була ще одна причина швидкого від'їзду Тіма — ревнощі Рінемара. Але на цьому Міелі ніколи не наголошувала. Навіщо дражнити чоловіка? Особливо, якщо він — король.

— Що ще?

Хлопчик знову уважно подивився на дошку.

— Ось у цього пішака є всі шанси зайняти її місце біля короля, — тицьнув він пальцем у маленьку білу фігурку. — Якщо, звісно, його не зжере ось цей Вартовий.

«Не зжере. Він взагалі вже майже в моїх руках», — усміхнулася Міелісандра.

Шіанна. Таке ім'я вона дала юній дівчині, яку підібрала десятирічним дівчам у борделі. Вона була просто служницею. Тоді. Що на неї чекало? Найімовірніше, те саме, що й на її повію-матір.

Міелісандра сама навчала її. Рік за роком вкладаючи в її голову всі ті знання, якими з нею колись так щедро ділився майстер Редхард де Наахар. Рік за роком вона ростила другу себе, щоб ввести у гру як маленького білого пішака. І ось вона майже біля мети. Не сьогодні-завтра Шіанна стане фавориткою нинішнього короля. Слабака, яким керуватиме той, хто рухає фігури на дошці. Той, у чиїх руках його слабкості й бажання. І вона чудово знала, як на них можна зіграти. Ще крок — і вона отримає трон Вернарії. Трон, який за правом народження, за правом Первородної крові повинен був належати їй.

Як би хотілося побачити батька в день її тріумфу. І водночас — не хотілося.

— І яким би був твій наступний хід, якби ти грав чорними? — запитала королева, зробивши ковток бурштинового напою.

— Я б прибрав білого Вартового. Надто небезпечна для результату його присутність на дошці. Набагато небезпечніша, ніж маленький білий пішак.