Розділ 29

Вузькі сходи з кам'яними щаблями, закручуючись, спускалися вниз. По стінах, що давно не бачили світла, повзли спалахи від вогню, який тремтів, немов від страху. Смолоскип шипів і плювався іскрами, ніби захищався від тіней, що ковзали порослою павутинням стелею. Коридор здавався покинутим. Ним уже давно ніхто не користувався. Тегдард просто не спускався сюди багато років, а Рінемару не були потрібні сходи. На жаль, нинішній король Сменледера не любив переміщатися в темряві. Вона була надто чужою йому. Що дивно для того, кому дісталася її сила. А ось Рінемара вона приймала як рідного. Спочатку Тегдард заздрив цій його особливості, згодом — не звертав уваги, а зараз — усвідомив, як помилявся всі ці роки.

Тегдард ніколи не любив цю свою спадщину. Він надавав перевагу не магії, а фізичній силі. Правду кажучи, легенди, які розповідала бабуся Редвелла, завжди сприймалися ним саме як казки. Оповіді про джерела. І зараз, спускаючись у підземелля, він гарячково згадував ті кляті легенди.

О! Тепер він готовий був повірити у що завгодно.

Темне джерело, з якого вийшли давні, як сам цей світ, сутності. Звідки брав початок цей світ. Звідки черпали сили всі, хто мав справу з темрявою.

«Ми всі виходимо з темряви й туди ж повертаємося. Темрява — наш початок і наш кінець. Кожна дитина росте й розвивається в лоні матері. Темрява захищає кожного, поки він не буде готовий прийти в цей світ. А потім дає вічний притулок. І духи — її слуги…» — так, здається, казала бабуся.

Тегдард спіткнувся на одній зі сходинок, що обсипалися. Зупинився й перевів подих. Серце зрадницьки тьохнуло від страху і у вухах зашуміло, але назад шляху не було. І він продовжив спуск.

«Ніхто не пам'ятає вже, ким вони були. Книги, в яких можна було б прочитати про початок, зотліли, роз'їдені часом. Люди, які могли б розповісти про них, пішли на той бік, розхлюпавши в поколіннях ці знання. Вони вже й самі не пам'ятають, ким були. Але це й не важливо. Вони покликані берегти ввірений їм світ. Приводити душі з темряви й забирати назад. Пророщувати зерно, що впало в землю, ростити все, що народжується з кров'ю у венах. Наповнювати надра гір рудою…»

З кожним кроком слова бабусі було згадувати все легше й легше. І навіть часом королю здавалося, що він чує її голос, тихий, як шкряботіння миші, і такий самий огидний.

«Але і їм потрібні сили. Королі та королеви, які покоління за поколінням народжуються, щоб правити Сменледером і Вернарією. Їхня кров, їхня сила століттями підтримує справжніх правителів світу. Це їхня вічна ноша. Їхня спадщина».

Тегдард знову спіткнувся і ледь стрімголов не злетів униз. Прокляття.

Чи не тому на нього звалилося все це? Дружина, яка мучиться вагітністю, мати, що злягла з хворобою, причину якої не може визначити жоден лікар. Навіть його друг…

Занадто багато всього, щоб не повірити в стару казку.

Нарешті сходи скінчилися, впираючись у глухий кут. Тегдард витягнув великий мисливський ніж, подарунок батька, з яким не розлучався майже ніколи, і, полоснувши ним по долоні, приклав до порослої пилом стіни.

Кладка здригнулася й розсипалася. Король Сменледера глибоко вдихнув. Він мав отримати відповіді.

***

Тисячі маленьких сердець билися навколо. Мерехтіли червонуватим світлом.

«Це душі тих, хто пішов у темряву і ще не отримав можливості повернутися назад. Вони пройшли довгий шлях, який починався з кроку за межу. Потім суд богів. І очищення в нижньому світі, наповненому демонами. І тепер вони знову чекають, коли їм дозволять повернутися», — казала Редвелла, приводячи їх із Рінемаром сюди.

Тегдард готовий був заприсягтися чим завгодно, що раніше вони були іншими. Блідими й не світилися так яскраво. Зараз же здавалося, що в кожному горить вогонь. Пульсує в такт биттю серця. Сотень тисяч сердець.

Бачать боги, він готовий був тепер повірити в прокляту казку.

Тоді, коли батько заповідав йому трон, він не думав про те, чи зможе на ньому всидіти. Чи гідний він його. Тішився у своєму марнославстві. Як нерозумно.

Але ж Рінемар усе знав із самого початку. І так нічого йому й не сказав.

— Навіщо ти прийшов, Тегдарде, сину Тігівара? — пролунав голос трохи раніше, ніж згусток темряви став людиною.

І король Сменледера, який не боявся навіть на вепра йти з одним мисливським ножем, злякався. До пересохлого горла. Яке не бажало випускати з легень повітря. До тремтіння похололих пальців. Чорні очі з ледь мерехтливими вогнями наганяли тваринний жах, і впоратися з ним він не міг.

— За відповідями, — все ж вичавив Тегдард, відступаючи на крок до стіни.

— Питай, — дозволила сутність.

Але він не міг дібрати слів, з яких слід було почати.

— Ти боїшся, Тегдарде. Тому ніколи й не станеш королем цього краю, — не витримав той, до кого прийшов король. — Мало надіти вінець на голову. Мало зайняти трон. Треба бути його гідним. І ти не гідний.

— А хто тоді? — запитав король, і так знаючи відповідь.

— Темний король уже давно коронований. Коронований одвічною темрявою, холодом Сменледерських гір, кров'ю своїх предків і нашою волею. Хоче він того чи ні.