Розділ 27

«Сльози, люба моя дівчинко, — казав Майстер, — це один із засобів досягнення мети. Часом жінки успішно користуються ним. Домагаються того, чого чоловік не може домогтися напором чи навіть зброєю. Але! Вони добрі, коли можуть щось змінити на твою користь. В іншому ж це просто слабкість. А наша слабкість нас убиває».

Лише це напуття, кинуте колись дуже давно Майстром, дозволило нарешті опанувати себе. Встати, злісно витерти сльози й почати думати. Це краще, ніж розводити вогкість і страждати за тим, чого бути ніколи не могло. Що ж, Міелісандро, ти піддалася почуттям. Тепер треба прийти до тями і прийняти нарешті той факт, що вигаданого кохання не існує. А те, що змушує зараз стискатися серце і розриватися на шматки, — всього лише вражене самолюбство. Шкода, що переконати себе в цьому не так-то просто.

Я налила собі соку, відпила і, все ще судомно схлипуючи, сіла в крісло.

Отже, з усього, що зі мною сталося, я могла зробити певні висновки. У моїх жилах тече королівська кров. У цьому сумнівів не було, інакше все, що трапилося зі мною, просто не могло статися. Бо, за словами Рінемара, джерело пробудити в силах тільки жінка королівської крові. І Майстер від самого початку знав про це. Можливо, з тієї миті, як купив мене. Ця думка несподівано розлютила, і склянку із соком спіткала та ж доля, що й склянку з віром.

— Що скоїлося вже? — запитала, невідь-звідки взявшись, Тілайна. — О! А чого це ти розкисла так?

Я промовчала, злісно скреготнувши зубами і збившись із і без того не дуже зв'язної думки.

— Навіть не знаю, коли тебе боятися більше. Коли ти намагаєшся у всьому наслідувати Майстра, чи коли ось так лютуєш, — боязко скосила очі на мене Лайна і, не отримавши у відповідь і натяку на увагу, продовжила. — Думаю, тебе трохи підбадьорить звістка про те, що Невіая злягла.

Закономірно.

— Король у розпачі. Не встиг поховати друга, злягла мати. Ще й як злягла. Я, звісно, знала, що ти не найдобріша в підмісячному світі людина, але це... — і, знову не дочекавшись від мене жодної реакції, вела далі: — Тегдард вже спустошив половину винного льоху, заливаючи своє горе. І вкрай заїздив Бенеріссу. Боюся, навіть якщо вона й переживе поганий настрій короля, їй доведеться дорого за це заплатити, коли на ноги встане королева. Сельмі вся в матір. А та не щадила коханок свого короля.

Ось воно. Ось чому мати опинилася в рабських бараках разом зі мною. Ренеая не терпіла фавориток поруч зі своїм чоловіком. Не збагну, як вдалося вижити і навіть зберегти своє становище Нейторії. Але не в цьому суть. Нам так не пощастило.

— М-да. Щось ти сьогодні зовсім кепська. Йди спати. Скоро світанок, а завтра буде ще той деньок.

Я кивнула. І як заведена лялька рушила до ліжка.

Лягла. Закуталася в ковдру.

У те, що вдасться заснути, не вірилося, але сон наринув запахом квітучих абрикос.

Як доречно, мамо. Схоже, тепер я зможу дізнатися всі відповіді на свої запитання.

***

Соковитий срібний місяць осявав парк, що дихав весною. Співали цикади. Заливався соловей. Теплий вітер зривав пелюстки рожево-білих квітів і розносив їх брукованими дорогим мармуром доріжками. Несміливі листочки розпускалися на деревах і кущах. А повітря наповнював солодкий запах квітучих фруктових дерев.

Ми сиділи поруч. Вона — прозора, з ледь помітними відтінками, немов статую розфарбували сильно розбавленими акварельними фарбами. Як і колись, ідеальна. В убранні, у зібраному волоссі, у точених рисах обличчя. І я — в пам'ятній синій сукні, боса й розпатлана.

Ні я, ні вона не поспішали почати розмову. Обидві мовчали, не в змозі дібрати слів.

Нарешті не витримала я. Набрала повітря, як перед стрибком у воду, і видихнула:

— Я хочу знати все.

Вона не здригнулася. Не повернула голови. Тільки ледь пішла брижами тонка постать.

— Що саме ти хочеш знати?

— Усе. Хто ти, я, мій батько… як сталося так, що ми опинилися в бараках… Я хочу знати все.

Вона завмерла. Замовкли цикади й соловей. Зачаївся вітер у вітах дерев. Закружляв рідкий, невагомий, мов пух, сніг. І коли вона заговорила, я здригнулася.

— Ми кохали одне одного, Шіанно. Дуже кохали. До нестями. Коли Редхард з'явився при дворі, мені було п'ятнадцять. Він був такий незвичайний — не схожий на вельмож, що набридли своїми лестощами. Ще б пак, кожен бажав домогтися прихильності Аделії, сестри короля. А він ні. Навіть не дивився на мене, уявляєш? А якщо й дивився, то тільки як на дитину.

Вона ледь усміхнулася. Наче знову повернулася в ті спогади. А я закусила губу. Кожне її слово супроводжувалося тріском світу, що валився, який я будувала стільки років. У носі зрадницьки защеміло, і я зціпила зуби, не бажаючи навіть на мить показати свою слабкість. Навіть перед привидом матері. Чи ж самою собою?

— Для мене він був втіленням усіх тих якостей, які повинен мати справжній чоловік. Завжди зібраний, сильний, такий, що знає відповіді на всі запитання. Про нього різне говорили. Що він жорстокий, марнославний. Говорили, що він знається з темрявою. Тоді мені здавалося це вигадкою, наклепом, пліткою. Але тепер я знаю, що все було саме так. Кому, як не привиду, знати істинну суть речей?