Розділ 26

Бенкетну залу Сменледерського палацу заполонили придворні та знать, що вирішила провести в останню путь шляхетного лорда і найкращого друга короля Дегварда де Тайєна. Усі до одного в білому. Жінки без зайвих прикрас і з білими покривалами на головах. Чоловіки з родовою зброєю на поясі. І всі як один із похмурими обличчями.

Чи сумували вони насправді, чи думали, чого чекати від такої несподіваної зміни при дворі, зрозуміти було важко. Чи роздумували про те, хто посяде його місце? Настільки хлібне місце довго порожнім не буде, і кожен із присутніх у цій залі вже приміряв на себе роль королівської правиці.

Я усміхнулася і тут же напустила на себе скорботний вигляд, роздивляючись жалобне оздоблення палацу. Зброя, що висіла на стінах, була перев'язана білими стрічками. Канделябри чадили ароматними свічками. Від чого дихати було взагалі неможливо.

— А, забув, — різко зупинився Рінемар біля входу до зали.

І не встигла я й рота розкрити, як на палець ковзнула каблучка з досить великим і підозріло знайомим чорним каменем.

— Тепер я зможу говорити тільки правду? — гмикнула я, скосивши очі на камінь.

Принц заперечливо хитнув головою. І все. Ні слова більше.

Він узагалі здавався напруженим і знервованим. І ця нервозність передавалася й мені. Боги світлі! У що я лізу? А головне — навіщо?

Але мене, схоже, питати ніхто не збирався. Принц повернув мою долоню на свій лікоть і рішуче ступив у бенкетну залу.

Гомін стих миттєво. Придворні один за одним поверталися в наш бік, лорди згиналися в поклонах, леді присідали в реверансах. Я з певною часткою задоволення спостерігала, як вирази на їхніх обличчях змінюються з приголомшеного на спантеличений. Здається, ми примудрилися навіть похорон покійному зіпсувати. Тепер усі будуть знемагати від нетерпіння обговорити наш зв'язок, а не молитися богам за справедливий суд для душі де Тайєна. Гадатимуть, що означає наша поява на людях ось так, відкрито. І примірятимуть на мене роль чи то коханки, чи то нареченої. Чи то просто одноразової постільної грілки. Он як палахнули гнівом очі королеви-матері. Того й гляди спалить мене на місці. На її розчарування, я займатися не збиралася, ба більше — чарівно всміхнулася, дивлячись їй просто в очі. Від чого Невіая пішла червоними плямами, а скрегіт її зубів чути було навіть через усю залу. Її фрейліни, користуючись тим, що стояли досить далеко, тут же зашепотілися, на заздрість тим, хто стояв ближче і боявся бути почутим.

Але ніякове мовчання тривало недовго.

Вже за секунду до зали буквально влетів король, хоч як це дивно, теж у чорному. Вигляд у нього був не найкращий. На обличчі відбилися сліди недавнього пияцтва і вельми бурхливої ночі. Мішки під очима, втомлений погляд і похмура складка між бровами. Брови зійшлися ще ближче, тільки-но він кинув погляд на мою руку. А точніше, на перстень на пальці. І я навіть занепокоїлася, як би не вибухнула буря. Але обійшлося.

— Іншого часу не знайшов? — запитав він так, щоб чули тільки ми, обдавши нас при цьому запахом свіжого перегару.

Рінемар незворушшмо знизав плечима.

— Ти знаєш, що я не звик зволікати. Та й не бачу причин, якщо чесно.

Його величність підібгав губи і різко відвернувся. Стрімко вибігаючи із зали, а потім — з палацу.

До Храму належало йти пішки. У морозний день, нехай і доволі сонячний, похоронна процесія замість священного трепету викликала тільки жалість. І нехай чоловіки ще сяк-так трималися, леді тремтіли і бурчали щось собі під ніс. До середини шляху хтось навіть уже дозволив собі вилаятися. Але щойно в полі зору з'явилися сходи Храму, всі напустили на себе скорботний вигляд, і досить значний натовп онімів.

— Випий це, — сказав Рінемар, трохи притримавши мене і пропускаючи вперед пару якихось молодих і зовсім не знайомих вельмож.

У руках він тримав якийсь пухирець, і щойно зняв із нього кришку, я вловила запах недавньої отрути, що відновлює сили. І, не втримавшись, усе ж скривилася.

— Може, обійдемося? Я цілком нормально почуваюся.

Відповіддю мені став такий погляд, що руки самі все зробили — і пухирець забрали, і до рота піднесли. І навіть притиснулися до губ, щоб триклята гидота не повернулася назад.

— Яка ти в мене розумниця, — гмикнув Рінемар, ступаючи під склепіння Храму зі мною під руку.

Я себе такою не вважала. Мені взагалі було якось ніяково. Зріло відчуття, ніби зі мною грають у гру, ні правил, ні мети якої мені не повідали.

У Храмі чоловіки й жінки розійшлися в різні боки. Леді праворуч, лорди ліворуч. Я влаштувалася біля самих дверей, розсудливо вирішивши не світитися серед тих, хто справді тужить. Їх і так була жменька.

Ледве переступивши поріг святилища, мені різко стало зле. В очах попливло, а вуха заклало й дзвеніло на одній гидкій ноті.

«Все ж таки отруїв», — подумала я.

На мене накотилася така слабкість, що навіть на всі боки подивитися сил не було. Як крізь товщу води до мене долинали слова короля про заслуги й чесноти покійного. Хтось схлипнув, і звук цей здався таким різким, що я скривилася. У голові починало гудіти. Ноги ослабли, і мені коштувало неймовірних зусиль встояти на місці. Здається, я навіть до крові закусила губу, бо в роті з'явився солоний присмак. Далі було гірше. Храмовник завів молитву. Кожне слово било розпеченим батогом. Груди обпалювало жаром. І мені вже було байдуже на те, що хтось дивиться на мене. Я мріяла про те, як би вибратися звідси. Втекти подалі, щоб не чути й не бачити нічого. У такт черговій строфі гімну тілом прокотилася така хвиля жару, що я злякалася, що згорю просто тут.