Розділ 25

Бачать боги, зранку я шкодувала, що Тайєн мене не добив. Принаймні, не довелося б так мучитися.

Голова розколювалася. У роті ніби вогнем пекло. Тому там було сухо, і на язиці відчувався присмак паленого м'яса. Кожен вдих відгукувався ниючим болем у боці, а видих супроводжувався вибухами у скронях.

Здавалося, що вчора я перебрала віру. І тільки пам'ять послужливо нагадувала, що це не так.

Зараз, лежачи із заплющеними очима, я все намагалася зрозуміти: що на мене найшло? Чому не пройшла повз? І як я все поясню Майстру? Ця думка стала неначе цебер холодної води. І я не змогла стримати мученицького стогону.

— Кепсько?

Очі розплющилися самі. Миттєво.

М-да. А думала, що привиділося. Виявилося — ось як.

Його високість Темний принц сидів у кріслі й гриз яблуко. Сорочку вдягнути він не потрудився, і я мала можливість насолодитися виглядом цілком собі пристойно збудованого чоловічого тіла. Якби мені не було так недобре, можливо, я б навіть отримала від цього якесь естетичне задоволення. А так... відзначила хіба що Рінемар не нехтує тренуваннями і на диво смаглявий. Що для сменледерців взагалі нонсенс. Вони здебільшого навіть улітку залишаються білими, як сніг.

А от задумливий погляд мого, мабуть, рятівника проігнорувати, на жаль, було не можна. Та замість того, щоб сказати хоч щось, вийшло хіба що не то промичати, не то прохрипіти.

— Так! Міг би й не питати, — сказав його високість, оцінивши мої потуги.

Він відклав недогризене яблуко, встав і налив у склянку щось в'язке і зі смородом, що підозріло нагадував протухлі яйця. Запах був настільки сильний, що шлунок одразу ж стиснувся.

— Пий, — простягнув він це щось мені й, оцінивши весь скепсис, з яким я подивилася на запропоноване, додав: — Давай-давай. Ти мені сьогодні потрібна гарна і свіжа, як перший крокус на схилі гір.

Скривившись і взявши склянку, все ж вирішила не загострювати уваги на нудотному ароматі й випила вміст залпом. Якщо це була отрута... боги, стільки проблем вирішилися б самі собою.

— Демон! — вилаялася я, ледь не почавши відпльовуватися прямо в ліжку.

— О! Заговорила. Вже краще, — і перевернув маленький пісочний годинник на столику. — Ось! П'ять хвилин — і будеш як нова.

Мене гризли сумніви. Хоча треба сказати, справді поступово біль відступав, тілу ставало легше. І навіть думки почали шикуватися в більш-менш рівні шеренги. Засіб був і справді що треба.

— Навіщо я тобі свіжа й гарна? — вихопила я першу-ліпшу думку.

— Люба моя, ти мені зійдеш будь-яка. Але от з'явитися в Храм мусиш у всій красі.

— Що? — моя хвалена витримка здала. Очі округлилися, і єдине, що я ще змогла додати, було: — Навіщо?

— Похорон нині.

Спочатку я оторопіла. А потім... Напевно, все ж нерви розхиталися, тому що засміялася. Істерично. До сліз.

Рінемар задумливо почухав підборіддя.

— Ні, я, звісно, де Тайєна теж не дуже любив. Але так не радів.

Сміх урвався так само раптово, як і почався.

Де Тайєн вирушив на той світ.

Демон! Погано. Дуже погано. І все б нічого, якби ніхто цього не бачив, то, можливо, вийшло б відмахнутися. Рінемар, якщо ще не видав, то робити цього і не стане. Чи йому щось потрібно? А от де Франкор... що я про неї знаю? Юне повітряне створіння, що червоніє і закушує губу від кожного ніякового слова. Чи було чим її прилякати? Запитаю Лайну. Вона ж усі плітки збирає. У крайньому разі, буду тиснути на жалість. Все ж я захистила її честь...

— Дивлюся на тебе — і моє серце співає, — промурккотів Рінемар. — Про що ти так напружено міркуєш?

— Та от цікаво: мене четвертують, повісять чи спалять? Друг короля як-не-як...

— І як у таку прекрасну голову лізуть настільки жахливі думки? — задумливо зронив Рінемар, сідаючи поруч.

Він провів пальцями по щоці, яка, схоже, була прикрашена чималим синцем. Я мимоволі смикнулася. Не тому, що було боляче. А тому, що від такого нехитрого жесту серце впало кудись у живіт. А чим це могло обернутися, неважко було здогадатися. Він же зрозумів це по-своєму. На гладко поголених щоках заходили жовна. А в очах, чорних, як сам морок, палахнула злість.

— Тебе більше ніхто ніколи не торкнеться, Міелі. Даю слово темного мага, — сказав він, ледь не гарчачи. І вже спокійніше додав: — До того ж лорд Тайєн розкаявся у скоєному. І так мучився докорами сумління, що помер у своєму ліжку.

Докорами чого? Яке сумління в цієї наволочі? Але від слів цих від серця відлягло. Стало спокійніше.

Оцінивши зміну мого настрою, Рінемар кивнув і дістав з кишені штанів пляшечку зеленого скла. У мене серце зупинилося і вдруге впало в живіт. Чи це в п'яти? Невже той самий з отрутою? Але я не виказала себе цього разу й жестом. Навіть дихання не збилося. Тільки питально підняла брову.

— Передаси це Сельмінді, — чи то запитав, чи то наказав він.

— Отрута для королеви? — гмикнула я, не зовсім розуміючи, у що мене втягують.