Розділ 24

Синє сяйво різонуло по очах — надто яскраве для неї, звиклої до вічної темряви.

Стара відьма ненавиділа ці вимушені візити. Щоразу вона почувалася безсилою. І це злило. Вона, в чиїх жилах текла кров давніх істот, що колись підкорили весь світ, змушена була схиляти перед ним коліна. І нехай силою вони були рівні, її темна сутність казилася. Він міцно тримав її. І щоразу доводилося нагадувати собі про це. Доводилося, зціпивши зуби і запхавши гордість якнайдалі, приходити до нього на уклін.

Темна видихнула і ступила в прохід.

Стільки років вона приходила сюди. Час би звикнути. І все ж щоразу їй не вдавалося впоратися з гнівом, що випалював нутрощі.

— Радий бачити, відьмо, — тихий голос того, кому вона вже багато років служила, різонув по вухах.

— Не можу відповісти тим самим, — буркнула вона, не розплющуючи очей.

Клац. У повітрі завис запах згаслих свічок.

— Так краще? — запитав він.

— Набагато, — відповіла відьма і нарешті змогла розплющити очі.

Вона, котра вже багато років вдивлялася у пітьму, запитуючи й отримуючи у відповідь лише сірі тіні, відчула щось схоже на вдячність. Темрява звично окреслила контури й обриси предметів. Ні, вона, звісно, могла звикнути й до світла. Але так було зручніше. Так вона почувалася впевненіше. У темряві вона сильніша за того, до кого прийшла. Принаймні хотілося так думати.

Колись давно вона вирішила, попри все, поводитися як рівна йому. Але чим довше вони були знайомі, тим виразнішим було усвідомлення власної безпорадності. Не раз вона сама собі здавалася рибою, яку тримають за зябра. Її демонічна кров закипала від цього порівняння. Але що вдієш?

— Отже, моя хороша, чим потішиш старого?

Старий. Відьма ледь змогла стримати смішок. Він був завжди таким. Скільки вона його знала. А знала давно. Ще з тих проклятих часів, як уперше ступила на землі Вернарії. Вкотре послухала своє серце. І він був таким самим. Тоді, коли нікому не відома відьма нишпорила по Гекширу в пошуках молодшої представниці свого роду.

— Скажи мені, чому ти досі не посів трон? Я вже багато років ставлю собі це питання і все не можу зрозуміти. Тебе не пригнічує необхідність схиляти коліна перед цією миршавою руїною?

Відьма не зводила очей зі співрозмовника. Вдивлялася у вогонь, з якого й була виткана його душа. Темний. Точно такий самий, як і вона. Але хитріший і спритніший. Тому і вдалося ошукати її. Самовпевненість згубила не одне покоління темних відьом. Її жертвою впали мати й баба. А вона заплуталася в майстерно сплетеній павутині.

Полум'я в його очах палахнуло сильніше, і відьма вдоволено розсміялася.

— Пригнічує, — констатувала вона.

— Не сперечаюся, — підтвердив він. — Але це абсолютно не твоя справа. То з чим завітала, моя радість?

Відьма опустилася в крісло. Перевела подих, намагаючись впоратися з роздратуванням. Воно душило її. Як і цей лорд. Але думка про те, що одного разу вона відплатить йому за все, гріла й заспокоювала.

— Ти напружена.

— Як моя онука? — поставила вона найважливіше для неї запитання.

— Ти ще не сказала нічого, що могло б дати тобі право ставити запитання.

Відьма гучно перевела подих.

— Але я відповім. З нею все гаразд — жива, здорова і задоволена життям. Отже…

— Я говорила з дідом, — почала відьма, намагаючись впоратися з власним голосом, що тремтів від гніву.

— Він сказав, хто королева?

— Ні, звісно. Не був би він демоном, якби взяв і виклав усе відразу. Натяки й підказки — все, на що я могла розраховувати. Але мій хлопчик і так впорався. — Тартея замовкла на мить і закінчила, видихнула: — Це дрібнота де Роад.

В очах співрозмовника знову палахнув вогонь. І губи розтягнулися в задоволеній посмішці, що в темряві видалася жирною п'явкою на сірому обличчі.

— Ти знаєш, — здогадалася темна. — Знав і раніше?

— Здогадувався.

— Одна з твоїх вихованок?

— Чи не забагато запитань, відьмо?

Вона замовкла. І тут же знову заговорила, намагаючись зберегти самовладання.

— Я хочу забрати онуку.

Лорд підвівся і пройшовся кабінетом. Тіні змазалися, сховали його обличчя.

— Чому ти ніколи не питаєш про дочку, Тартеє?

Бо це надто боляче. Одного разу її дочка пішла. Слабка людська істота, що не успадкувала і краплі сили, яка по праву народження текла в жилах багатьох поколінь темних відьом. Зате їй повною мірою дістався кепський характер, що не раз псував життя жінкам її роду. Спогади, від яких вона тікала кілька десятиліть, спалахнули, як сухостій.

Тоді вона була ще молодою відьмою. Покоління ілларійських темних, що жили й процвітали на берегах теплих морів. Запальних і пристрасних південок. Що ж, роки, проведені в Сменледері, виправили й це. Заморозили. Витравили емоції. І все ж вона ще пам'ятала. Скільки їй тоді було? Двадцять? Двадцять п'ять?