Розділ 21

Сменледер суворий і жорстокий до тих, хто мав сміливість оселитися в його землях. У цьому я вже встигла переконатися, відчувши на власній шкурі всі «радощі» перебування у величезному сірому й холодному замку, що через непорозуміння названий королівським палацом.

Безупинні снігопади, хуртовини, що чергувалися з лютими морозами, доводили до відчаю навіть нас із Тілайною. Товсті стіни й каміни, що безперервно топилися, не справлялися з холодом, який заповзав у наші покої, незважаючи ні на що. Не рятували ні грілки, ні теплий одяг, ні розставлені по всій кімнаті жаровні. Нічого.

Вранці в кутках моїх покоїв повзли щупальця інею. Холод забирався під ковдру. Вгризався в тіло, мов голодний звір.

І сьогоднішній порівняно теплий день став радісною несподіванкою. Не для всіх, звісно.

Ось Сельмінда, наприклад, знову злягла. Настрій її псувався з кожним днем дедалі більше. Як і зовнішній вигляд, треба зауважити. Вона схудла, білосніжна шкіра набула сіруватого відтінку, а сині очі втратили блиск. До всього іншого, королева стала понад міру дратівливою. І потерпали від цього абсолютно всі. Від слуг, що збилися з ніг, намагаючись задовольнити всі примхи її величності, до короля, який скоротив візити до дружини до двох разів на добу — вранці та ввечері.

Сьогодні ж Сельмі лютувала не гірше за сменледерську погоду, і ще із самого ранку виставила всіх геть, за звичкою залишивши при собі одну Маріїлу. Чесно кажучи, фрейліни навіть не стримували полегшених зітхань, отримавши можливість ще один день присвятити самим собі.

Я не стала винятком. Надто багато треба було обміркувати. І, прикрившись бажанням подихати свіжим повітрям, я поспішила сховатися в парку. Щоправда, це жалюгідне видовище розчепірених голих дерев, миршавих кущів і нескінченного білого снігового покривала діяло на мене гнітюче. Але навіть цей понурий пейзаж був кращим за замкові стіни. Іноді мені здавалося, що вони мають безліч очей і вух. А ще голосів. Особливо виразно чути було їхній шепіт ночами. І було б легше, якби можна було розібрати, про що шепоче старий замок, але ні, це був лише шелест, шепіт без слів і думок. Можливо, просто щури або параноя. Я все ж таки віддавала перевагу другому варіанту. Щурів люблю ще менше, ніж павуків. А тому я вперто переконувала себе в тому, що це всього лише гра моєї уяви.

Якби це було моєю єдиною бідою…

Мучило мене ще одне питання.

Як бути з Темним принцом, який уже котрий день не з’являється серед придворних? І нехай це була його звичайна поведінка, судячи з того, що вдалося дізнатися з придворних пліток, щось не давало мені спокою. Я не знала, чого чекати від нього. Надто непередбачуваний. І це доводило мене то до сказу, то породжувало почуття безсилля.

І що казати Майстру? Що його найкраща дівчинка схибила?

О ні! Краще власноруч удавитися на власному поясі, ніж сказати лорду Наахару таке.

Я зі злістю копнула снігову грудку і стиснула руки в кулаки. Що ж. Рано визнавати поразку. І розкисати, в принципі, теж рано.

— Леді Міелісандро, що ви тут робите самі?

О! На ловца, як то кажуть…

Я присіла в ідеальному реверансі, що посеред засніженого палацового парку виглядало дещо незграбно й недоречно. Але що поробиш? Начепити на обличчя найчарівнішу з можливих усмішок і:

— Ваша високосте. Не очікувала вас зустріти тут.

Темний принц, багато років перший спадкоємець престолу, притому такий, що успадковував спочатку за батьком, тепер за братом, маг і вельми дивна особистість, стояв кроків за десять від мене. Незмінно в чорному. Сьогодні його силует і обличчя ховав під собою цупкий плащ із широким каптуром. Гордовитий, спокійний, байдужий. Саме такими я уявляла темних, про яких не раз читала в книгах із бібліотеки майстра де Наахара. Щоправда, досі, уявляючи тих, що вийшли з первозданної темряви, в пам’яті спливав образ Майстра.

— Ви не відповіли на моє запитання. — І в голосі його продзвенів метал.

М-да. Темний принц і справді до пари цьому королівству. Навіть більше, ніж той король, який сидить зараз на троні. Я по-новому подивилася на цю людину й дозволила собі небувалу вільність, підвівшись без дозволу монаршої особи.

— Милуюсь красою вашого краю, — нарешті відповіла я.

Якщо мені й не повірили, то ніяк цього не виказали. І я знову занепокоїлася. Ледве втримала належну маску на обличчі.

— І як? — запитав він, дивлячись кудись поверх моєї голови.

— Не вражає. — Я дозволила все ж таки проступити роздратуванню і тут-таки знову всміхнулася. — На жаль, Сменледер надто суворий до людей. Особливо до вернарок. Та й краса, як на мене, вельми сумнівна.

Я закусила губу, ніби засоромилася власних слів. І кинула побіжний лукавий погляд на його високість.

— Напевно, це тому, що ви ще зовсім нічого не бачили, — сказав він, нарешті удостоївши мене прямого відкритого погляду.

— Можливо. Хоча я не впевнена, що в Сменледері є хоч щось, через що я змогла б змінити про нього свою думку. Я надто люблю Вернарію за її ніжний і теплий клімат, за лагідне море…

Брехала. Море я бачила лише одного разу, у замку Роад. І назвати його лагідним могла тільки людина або сліпа, або ненормальна. Ніжного й теплого клімату Вернарії я практично і не бачила, провівши більшу частину життя в темних кімнатах і підвалі маєтку Майстра. Але… кому взагалі потрібне моє нещасливе минуле, мої біди й голосіння? Чоловіки не люблять нещасних жінок.