Розділ 20

Рінемар крокував вулицями Седмелена. Впевнено, швидко, по-військовому карбуючи крок.

Погода зіпсувалася, і зовсім недавно розчищені дороги вже присипав новий сніг, що схоплювався крижаною кіркою. Та й вітер розгулявся, раз у раз намагаючись заліпити обличчя сніговими пластівцями. І від сонячного дня залишилися тільки важкі зітхання жалю перехожих.

Але що принцу снігів і гір така незручність? Він звик. До того ж дрібний снігопад не рівня тим бурям, які йому доводилося переживати високо в горах. Та й вітер не бентежив Темного принца.

Він завернув за ріг.

Маленький вузький провулок із рядами вікон над головою. «Хоч би хто відро на голову не перекинув. Або, того гірше, нічний горщик». Ця думка змусила нижче натягнути широкий каптур і загорнутися в плащ. У вечірніх сутінках, у темному одязі, його можна було прийняти за вісника чорних віків. Якби зустрівся Рінемару дорогою зазіваний седмеленець, то в бідолахи стався б напад. Людське серце таке крихке.

Настрій був паршивий. І Рінемар сам не міг зрозуміти, коли ж він зіпсувався. Тоді, коли він ішов за зграйкою щебетливих молодих людей? Чи тоді, коли спостерігав за парочкою, що відстала від усіх і мило воркувала? Або коли зрозумів, що не може й далі стежити за тією, яку вважав королевою, коли ці двоє зайшли в забиту брудну таверну? Адже так відрізнялася Сандра, яка гуляла пліч-о-пліч із цим графом, від тієї леді Міелісандри, що щоразу поставала перед ним — спокійна, весела, якась справжня. І вже тим паче від тієї, що з образою і розчаруванням дивилася йому в очі, коли він вирішив влаштувати невеликий допит. І начебто це його обов’язок, але все одно залишився гидкий післясмак після їхньої розмови. Вона ображена? Чи, може, це теж була гра? Чи грою був той сум в очах, коли вона говорила про батьків і про невідомого Майстра? Адже йому, як нікому іншому, відомо, як легко можна залишитися сиротою при живих батьках. І чи не стала йому самому безрідна відьма ріднішою за батька?

Рінемар завернув у черговий провулок. Прямо під ногами валялося сміття й овочеві лушпайки. Шастали врізнобіч товсті щури й не менш вгодовані коти. М-да. З цим треба щось робити. Так можна й епідемію чорної лихоманки розвести. Указ видати, чи що?

І тут-таки спохмурнів.

Ось уже місяць Тегдард скинув на нього всі державні справи. Його не бачили на раді й розглядах, які має право вирішувати тільки він. Рінемар злився, лаявся, приносив купу паперів у кабінет короля, який той відвідував виключно для того, щоб прорідити запаси вина й сховатися від придворних. Про це він і говорив братові просто в очі, нарікаючи на те, що немає спокою йому у власному королівстві. І Темному принцу знову доводилося приводити папери до ладу. Розбирати позови й звіти, донесення таємної варти та звіти пана Талка, просиджуючи з ними цілі ночі. А ще ж королева…

Ні, Рінемару було шкода Сельмінду, але розумом він розумів, що якщо з королевою трапиться нещастя під час пологів, то безліч проблем відпадуть самі собою. До того ж Тегдард не здатний довго горювати й незабаром прийме одруження з Бенеріссою де Санторін як належне. Чутка про те, що король і так уже на неї задивляється, поповзла палацом. Тож проблем не виникне. А вже Рінемар зробить усе, щоб так воно й було. Залишилося тільки переконатися, що це справді королева… не те щоб він сумнівався, просто не хотілося знову пошитися в дурні. Краще перевірити кілька разів. Шкода, що він не дізнався про неї майже нічого від Мелісандри. І в пам’яті спливло обличчя леді Роад. Розпашіла, з блискучими чи то від віру, чи то від гніву очима… у цю мить вона була особливо гарна. Чи йому так здавалося. Але розпитувати далі про ту, яку він вважав королевою, більше не хотілося.

Ще один поворот і єдині вузькі двері.

Рінемар постукав. Кілька миттєвостей за дверима було тихо, та ось почулися тихі кроки, клацнув замок. У щілину висунулося обличчя Тартеї.

— Нарешті. Я вже думала, не прийдеш, — сказала вона і відступила, пропускаючи його всередину.

У кімнаті було темно, але це була жива темрява. У ній жило щось, що було завжди біля його відьми. Іноді й від неї віяло чимось подібним. Не так сильно і не завжди, але темна сутність Рінемара не могла не відчути цього. Не могла не нагадати, стрепенувшись, насторожившись. І тут-таки заворочалася, замуркотіла, як задоволена кішка. Це була його рідна пітьма. Та, що з радістю приймала його й підкорялася йому.

І принц згадував, як ішла відьма на день, а то й більше. Іноді тижнями не з’являючись у седмеленському палаці. А поверталася весела, бадьора й навіть помолоділа. І пахло від неї так. Чи не сюди вона втікала? Але ж він ніколи не приходив до відьми. Не пускала. Казала — малий ще. І він не сперечався. Не смів. Знав, що Тартея не просто так це казала.

— Ну що став, як крижана статуя? Йди!

І Рінемар пішов. Навмання. Не розбираючи дороги. Спотикаючись об щось під ногами. І темрява бурчала, дихала з усіх боків одночасно.

— Та обережніше ти, — гаркнула Тартея десь праворуч. — Перевернеш мені тут усе. О боги! Забула ж зовсім.

Вона клацнула пальцями, і вздовж стін одна за одною запалали свічки. Багато, більше півсотні. І одразу стало душно. Так, що Рінемар смикнув застібку на плащі й судомно вдихнув.

Тартея похитала головою, заплющившись. Яскраве світло було болісним для неї.

— Бідний мій хлопчику.

— Все нормально, — видихнув Темний принц і сів на єдиний у цій кімнаті стілець.