Розділ 19

Сніг іскрився і рипів під ногами. Сонце лагідно гладило промінням білі дахи будинків, засніжені вулиці та скуті кригою водойми. Тихо й безвітряно. І тільки мороз відчутно колов обличчя, тому я раз у раз ховала його в широкому каптурі плаща.

— Змерзла?

Я кивнула. Навіщо брехати, якщо й так видно. Але від пропозиції Тіміла зігрітися в таверні відмовилася.

— Хочеться відпочити від замкнених приміщень, — аргументувала я свою відмову, на що він розуміюче осміхнувся й кивнув. Схоже, й сам не проти подихати свіжим, не просякнутим плітками та отруйними кпинами, повітрям.

Чи не вперше я справді хотіла втекти. У животі затягувався тугий вузол лихого передчуття, а ночі сповнилися жахіттями. Вранці вони розпливалися, мов туман під сонячним промінням. Але відчуття бурі, що насувається, залишалося. Пекло зсередини. І зараз, навіть вдихаючи на повні груди морозне повітря, я намагалася остудити цей жар. Але абсолютно безрезультатно.

І Тім якщо й не розумів, то відчував мій стан.

Йому теж не до душі було сидіти в палаці.

Наскільки я зрозуміла з його розповідей, його вотчина — південні рівнини Вернарії та шмат Первозданного лісу. Там і минуло все життя віконта графства Нарен.

Це я дізналася від нього. Щоправда, не відразу. Спершу він цурався мене й намагався не перетинатися зайвий раз, але з часом ми налагодили стосунки, схожі на ділові. Нехай усі й шепотілися за нашими спинами, що це ми тільки на людях як чужі. А насправді! Тіміл у моєму ліжку буває частіше, ніж у своєму. Притому вже дуже й дуже давно. І те, що король насправді не схвалює більш серйозний вид наших стосунків, а ми, як вірнопіддані, не маємо права навіть наближатися одне до одного, нікого не бентежило. А тому, щоб придворні не задавалися непотрібними питаннями й не вигадували неймовірних пліток, я запропонувала з’являтися на людях разом. Нечасто, хоча б двічі на тиждень. Та вже через кілька таких зустрічей і більш нормального, невимушеного спілкування я зрозуміла, що віконт — чудовий співрозмовник, і прогулянки з ним не були обтяжливі. А ще помітила, що і йому таке проведення часу подобається більше, ніж чергова гра в карти чи пиятика в товаристві інших представників дворянства. До того ж під час наших обов’язкових показових прогулянок я могла просто відпочити. Не вдавати напіврозумну збіднілу дворянку, а бути просто Міелісандрою. Для нього — Сандрою.

Так зав’язалася наша хай і крихка, але дружба. Я не тішила себе ілюзіями щодо нього. Але навіть те, що він більше не дивився на мене, як на вселенське зло, було щонайменше терпимо. До того ж іноді він заходив вечорами на склянку віру, і ми довго розмовляли. Точніше, говорив він, ділячись спогадами з дитинства, а я слухала. І намагалася не подати виду, як заздрю йому, коли він говорив про батьків і братів із сестрами. Коли ж запитував мене, доводилося поспіхом вигадувати щось однаковою мірою достовірне й кумедне. Але це бувало рідко.

Здебільшого ж я слухала. А говорити він міг нескінченно довго. Ще однією улюбленою його темою, крім сім’ї, виявилися коні та гончаки. Від нього я дізналася багато нового. Наприклад, як відрізнити вернарця від помісі іллірійської та радмарської породи. До цього я й не думала, що різниця суттєва. Виявляється, помісь набагато дорожча, і замість дорогезної породи Перен можна купити звичайного вернарського жеребця справжньою ціною в половину заявленої.

І хоч як це дивно, незважаючи на захоплення собаками й кіньми, Тіміл терпіти не міг полювання. Річ у тім, що більшу частину його невеликого графства займали голі рівнини, на жаль, не придатні для землеробства. І підприємливі жителі зробили ставку на розведення худоби, залишивши майже всі землі під пасовища. Що незабаром стало ледь не єдиною і вельми прибутковою справою. За словами майбутнього графа, м’ясо з Нарена постачали навіть до королівського двору. Притому в чималих кількостях і за вельми високою ціною. Тому графство дуже скоро стало самодостатнім, багатим і квітучим. І не бідує донині.

— Тоді зрозуміло, як ти опинився при дворі, — гмикнула я, приміряючись до рум’яної булочки на прилавку.

Сьогодні її величності нарешті стало легше, тому король вигнав усіх до демонів і звелів не з’являтися до завтрашнього ранку. Чим і скористалися майже всі фрейліни. Кожна по-своєму. Дехто відсипався. Хтось гуляв зимовим садом і слухав пісні заїжджого менестреля. А ми вирішили вибратися за межі палацу.

Переодягнувшись у скромні сукні й теплі чоботи для верхової їзди, ми майже повним складом вирушили гуляти містом. Добре, що ніхто не подумав нас зупиняти. Так я, Ларіна де Франкор, Веліма ле Сорте і, хоч як це дивно, Бенерісса, полегшено зітхнувши, крокували вулицями славної столиці Сменледера. Супроводжувати нас зголосився Тіміл і ще двоє молодих людей зі сменледерської знаті. Корінні жителі зараз щосили розмахували руками, розповідаючи історію міста й показуючи визначні місця. Для дівчат, які звикли пересуватися в каретах або верхи, в оточенні охорони й слуг, така прогулянка здавалася неймовірною і зухвалою пригодою. Вони закушували губки, чекаючи, що ось-ось станеться щось надзвичайне. І чіплялися за руки сменледерців, ойкали й кивали, удаючи жвавий інтерес.

Погано граємо, дівчатка. На мій погляд, так взагалі погано. Занадто фальшиво. Навіть он Тім кривиться, ледве прислухається до вашого торохтіння. Але, здається, супутників це не бентежить. Розливаються солов'ями. Воно й зрозуміло. Будь-яка з цих дівиць — мішок із посагом. І якби не було поруч мого так званого нареченого, навколо мого герцогства… тобто мене, вже теж тупцяв би хто-небудь, чиї статки перекочували до кишені більш удачливого гравця в карти.