Розділ 18

Принц Рінемар корчився на простирадлах. Вкотре вони приходили. І з кожним разом це було все болісніше.

«Ти…»

«Обіцяв…»

«Знайти…»

«Її!»

Так, він обіцяв і все робив для цього. Але спробуй упізнай серед цих однакових дівчат ту, яка потрібна. До того ж не маючи й натяку на те, якою вона має бути.

— Я шукаю, — видихнув він між нападами головного болю, що шматував скроні, мов голодний здичавілий дракон баранячу тушу.

«Погано…»

«Шукаєш!»

Духи шипіли, верещали й стогнали, і цього не міг витримати навіть той, кого вони звали королем Сменледера. Своїм королем! Вони знали, що справжня сила — це вони. У них влада над цим королівством. Вони — сіль цієї землі. А на місце короля прийде інший. А за ним ще і ще. І тільки вони назавжди прив’язані до цієї землі. Настільки давно це сталося, що навіть вони не пам’ятали коли. Не пам’ятали, як це сталося. І тільки залишилося усвідомлення, що мета їхня — берегти оточене горами королівство.

Можливо, вони були першими королями. А може, магами, що віддали своє життя на благо королівства. Так воно, найімовірніше, і було. Вгадувалося з того, які сильні з них вийшли духи. Короткі уривки майже стертих спогадів малювали картини воєн, битв і кривавих бойовиськ. Тоді, коли світ ще був такий молодий, коли не було в ньому стільки людей, зате була магія, багато магії. Сила була розлита в повітрі, нею була просякнута сама земля. І тоді вони ще могли набувати подоби людей чи тварин. Тепер же вони тільки голоси. Шепіт і стогін, який і чути можуть не всі. І все ж немає в цьому світі створінь сильніших. Це вони знали. А те, що з’являтися не можуть, можна виправити. І вони знали, як це зробити.

Вона тут. Вони відчували її. Її тепло, її силу. Так близько. Як давно вони не пили крові тієї, що покликана правити Сменледером… як давно не прокидалися джерела, з яких вони вийшли.

І від того злилися ще більше.

«Це вона», — зітхнув той, хто був наймолодшим із духів. — «Я відчуваю її кров».

І справді, здавалося, весь замок зітхнув, здригнувся, відчувши те саме, що й духи. І вони принюхалися, мов гончаки, що зачули слід.

«Вона пролила кров».

Рінемар чув їхній шепіт. Розумів, що тепер вони знають, хто та, що покликана сісти на трон Сменледера. І тому боявся. Боявся, що вони вважатимуть його непотрібним, самі приведуть її до вівтаря. І тоді не будуть духи гір і долин слухати Темного принца. Самі вирішать, кому місце на троні. І він знав, що це буде він. Не сказати, щоб він був проти, але ціна цього титулу — життя Тегдарда, молодої королеви та їхньої ненародженої дитини. Чи потрібен тоді Темному принцу цей трон, коли він знає, що стоїть він на кістках єдинокровного брата? Рінемар знав відповідь. Тому…

— Я приведу її. Дайте час.

«Приведеш».

Це раніше вони могли б і самі обійтися. Тепер же…

«Сам приведеш…»

«І поквапся».

Ні, вони могли б чекати ще дуже довго — століття, тисячоліття. Адже понад двісті років не напували їх кров’ю королеви. Але терпіння не було їм відоме. Особливо коли бажане було так близько.

Повний місяць ковзнув за хмару, і в кімнаті запала непроглядна темрява. Вони дивилися на того, кого звали королем. На те, як він корчився й вигинався, затуляючи вуха руками. Слухали його приглушений, здавлений і сповнений болю стогін. А міг би черпати їхню силу. Розділити владу, що належала їм уже багато тисячоліть. Але він дурний. Надто сильні в ньому людські почуття.

«Час», — сказав хтось, чиє ім’я та образ стер час, і духи єдиним організмом видихнули: «Час!».

І розтанули, наче й не було їх. Зникли, залишивши по собі темряву й холод, який вони приносили з вершин Сменледерських гір.

***

Королева лежала в оточенні м'яких, вишитих золотом подушок. Вже третій день вона відчувала на собі всі "радощі" вагітності. Голова паморочилася, і раз у раз до горла підступала нудота, тому вона стогнала, сичала крізь зуби лайки і проклинала той день, коли підпустила до свого тіла його величність.

Дарма вона так. Все ж таки материнство — це радість для будь-якої жінки. І багато хто був би щасливий опинитися на її місці.

Я зітхнула, схиляючись над шиттям. У покоях королеви зібралися всі її фрейліни і навіть деякі шляхетні леді з почту королеви-матері. Другі були набагато старші й мали досвід щасливих вагітностей та пологів, тому вважали своїм обов'язком поділитися з майбутньою матір'ю всіма премудростями й секретами жінок, що народжували. Від їхнього торохтіння в мене вже гуділа голова, і я із запеклістю штрикала тканину голкою, забившись у дальній куток, прислухаючись до їхніх голосів і мріючи про те, щоб цей день нарешті скінчився.

Сельмінда ж стійко терпіла придворних дам, що дзижчали, наче потривожений бджолиний рій. І навіть знаходила в собі сили кивати й підтримувати розмову.

Молоді ж леді сиділи на канапі з рукоділлям на колінах, але більше прислухалися до розмов бувалих леді, мабуть, переймаючи досвід на майбутнє.

Король навідувався рідко. Йому була неприємна і слабкість дружини, і кислий запах блювотиння, який неможливо було вивітрити з покоїв. А ще те, що його красуня Сельмінда за два дні стала схожа на тінь. По кутках уже шепотілися мешканці королівського палацу, що не за горами той день, коли король зверне свою увагу на одну з придворних леді, і при дворі з'явиться нова фаворитка. А ставки досягли захмарних висот. І вже не тільки челядь билася об заклад, а й наближені короля. Недарма ж він так мило всміхався одній із фрейлін королеви на бенкеті, на який сама Сельмінда з'явитися не змогла.