Розділ 17

Я майже бігла темними переходами потаємних ходів сменледерського королівського палацу. Чи то ними не користувалися, чи то просто забули про них як про непотріб, але виглядали вони занедбаними.

Зі стелі звисало важке від пилу павутиння, а повітря було спертим, вогким і затхлим. Та мені до цього не було діла.

Мені потрібне було підходяще місце, з якого я спокійно зможу переміститися до кабінету Майстра. Щоб ніхто не завадив і не збив у процесі виведення ключа. Про те, щоб ніхто не почав мене шукати, подбає Тілайна. Все ж жінкою бути певною мірою зручно. У будь-яку мить можна послатися на жіноче нездужання, головний біль, поганий настрій і залишитися в покоях. Можна було б відкрити прохід із моєї кімнати, але хтозна, кому спаде на думку навідатися до кімнати фрейліни королеви.

Тому я вирішила, що кращого місця, ніж таємний хід, мені годі й шукати.

Звично полоснувши руку маленьким срібним ножиком, я накреслила знаки на стіні, на якій було чи не єдине кільце для смолоскипа.

Камінь, здавалося, вбирав мою кров. Як голодний звір, не здатний насититися краплями, що йому дісталися. На мить здалося, що він задихав, застогнав, перебираючи волосся на голові крижаним подихом. А може, це просто плід уяви та протяг. Хай там як, з’ясовувати часу не було. Майстер не любить чекати — і не думаю, що це змінилося за час нашої відсутності.

У грудях звично тьохнуло, коли символи засвітилися синім, і я пройшла крізь стіну.

Перемістилася я в кабінет Майстра.

Від раптової слабкості підкосилися ноги, і в очах потемніло. Але й ця темрява була неспокійною, кружляла й вертілася навколо, готова збити мене з ніг. Довелося спертися на стіну, щоб не впасти.

— Міелі, люба, — Майстер узяв мене під руку, присікаючи незграбну спробу зобразити реверанс. — Обійдемося сьогодні без дотримання цього нікому не потрібного етикету.

З цим сперечатися було важко. Здебільшого тому, що дотримуватися етикету я була просто не в змозі. Дивно тільки те, що Майстер ніколи не дозволяв ні нам, ні самому собі таких відступів. І подібна поблажливість насторожувала й турбувала.

Майстер налив у високий келих відновлювальне зілля і підніс до моїх губ, змушуючи зробити кілька ковтків.

Стало легше. Тілом розлилося приємне тепло, повертаючи сили.

Я роззирнулася навколо. Якщо і було місце на цій землі, яке лишалося незмінним, то це цей кабінет. Скільки я себе пам’ятала, тут завжди були високі шафи з книгами. І навіть розставлені вони були в особливому порядку — для кожної книги своє, незмінне місце. Позолочені канделябри з товстими восковими свічками. Письмовий стіл, на якому завжди був ідеальний порядок. Пара крісел і низький столик, на якому в цю мить була накрита вечеря.

— Отак-то краще. Ну що ж, здрастуй, моя дорогоцінна.

Лорд Наахар був сьогодні незвично веселий. І ще — незвично збуджений, що надто вже впадало в очі, особливо тому, хто знає його не перший рік. Але питати про причину в мене не знайшлося ні сил, ні бажання.

— Я радий тебе бачити, моя Міелі.

— Це велика честь, Майстре.

— Я наказав подати вечерю нам із тобою. Ти голодна?

От спробуй сказати, що ні. Тому довелося кивнути, незважаючи на нудоту, що раз у раз підкочувала до горла.

— От і добре.

Він зняв кришки з великих срібних тарелей, на яких спливали соком величезні шматки м’яса. Якраз як я люблю — з кров’ю. Ось тепер я відчула, що справді голодна. І в мене буквально слинка потекла.

Тим часом лорд Наахар наповнював кубки вином.

— Сідай, люба моя, — і я пересіла ближче до столу. — За мою дорогу дівчинку, — підняв він келих і осушив його до дна.

Я ж ледь пригубила напій. Що тут взагалі відбувається?

— Отже, Міелі, з чим завітала?

І я почала розповідати. Про все.

Коротко розповіла про весілля та весільний бенкет. Про те, що молода королева закохана в чоловіка, а він у неї. Що стара королева-мати, хоч і ґречна з невісткою, але, зважаючи на підслухану розмову з її особистим відьмаком, терпіти її не може. Відьмак же — особа дивна, але королева його тримає при собі в надії втримати в’янучу молодість. Про Темного принца Рінемара, який здається відлюдькуватим і замкнутим, але фактично є правителем Сменледера. Його голос є вирішальним у раді, і він цим користується. У той час як Тегдард як король не дуже-то переймається управлінням власними землями. Йому більше цікаві полювання та бенкети. Та ще турніри. До речі, такий призначено на післязавтра. Про придворних, які багато в чому схожі на свого короля. Згадала про Тіміла, який примудрився здобути повагу навіть у сменледерців, побившись із правою рукою короля і перемігши.

Майстер задумливо крутив келих у руках. Погляд його блукав книжковими полицями за моєю спиною.

— Ще новини? — нарешті запитав він.

Я зітхнула.

— І ще. Буквально сьогодні вранці королеву оглядав придворний лікар і зробив висновок, що королева понесла. Власне, з цього приводу й оголосили бенкет.

— Це все, що ти можеш розповісти про Сельмінду? — його голос звучав глухо й жорстко, що ніяк не в’язалося з його недавнім піднесеним настроєм.