Розділ 16

Принц Рінемар піднімався сходами до кабінету начальника міської варти. Дошки під ногами рипіли і дратували. Треба буде сказати Перту Талку, щоб замінив їх.

Взагалі, немолодий начальник міської варти подобався його високості. Колишній військовий, що побачив багато на своєму віку. Ще юнаком його занесло у війська Вернарії простим солдатом. Молодість і впевненість у тому, що чоловіки стають мужніми на війні, штовхнули його шукати удачі та багатства саме там. Але війна — це не слава і доблесть, а бруд і насильство. Це дуже скоро протверезило молодого Перта, але все ж залишити війська він не міг. Так і вийшло, що про Вернарсько-Іллірійську війну він міг розповісти не з чужих слів. Хоча власними спогадами ділився неохоче. Але після того як королі підписали мирний договір і в найманих солдатах потреби вже не було, двадцятирічний Талк повернувся до Сменледера. На жаль, він швидко зрозумів, що в рідному селі йому не раді. Особливо після того, як вичерпалося золото в гаманцях, привезених з Іллірії. Та й численна рідня поглядала на нього як на тягар. Тому Перт вирушив до столиці. Там вступив на службу до міської варти. Спочатку простим вартовим, ходив вулицями, розганяючи жебраків та дрібних злодюжок. Але тогочасне начальство швидко розгледіло і старанність його, і працьовитість. І ось уже років десять він обіймав посаду начальника міської варти столиці королівства Сменледер.

Рінемару Перт Талк подобався. Не за старанність і професіоналізм. А за те, що він не гнув спину перед королівськими особами. Ставився з повагою, але не підлещувався. І якщо й боявся Темного принца — ніколи цього не показував. А ще тому, що не говорив зайвого і вмів берегти таємниці. А спільні таємниці у начальника міської варти і принца крові були такі, про які якщо й говорили, то пошепки і постійно озираючись.

Рінемар штовхнув важкі дубові двері, і вогонь настінних смолоскипів здригнувся — чи то від протягу, що його потривожив, чи то відчувши присутність мага, в чиїх жилах текла темна сила. Але, може, це просто його, Рінемарова, фантазія розгулялася?

— Ваша високосте! — Талк вклонився.

Був він невисокого зросту, як усі сіверяни, широкий у плечах і кремезний. Але сидяча робота вже далася взнаки, і під грубою шкіряною курткою, підбитою овечим хутром, легко вгадувався живіт. У його віці, коли голову вже вкриває шапка молочно-сивого волосся, це пробачливо.

— Радий бачити вас у доброму здоров’ї, пане Талку! — кивнув Рінемар. — Як ваші справи?

Він опустився на єдиний у кабінеті стілець і відкинувся на спинку. Стілець жалібно скрипнув, обурюючись такою недбалістю, але Рінемар навіть не скривився. Йому подобалося тут. І нехай колись побілені стіни давно просили нової штукатурки, а з вікон дуло, як крізь діряве решето. І нехай меблі були грубої роботи, рипіли й тріщали, як погана теща, а стіл блищав не від лаку, а від багаторічного шурхотіння по ньому паперу… Все одно це місце було ближчим Рінемару, ніж королівські пенати. Хто знає, якби не вродився він принцом крові, може, й шукав би удачі в службі міським стражником. Або у військовій справі. Йому завжди подобалися люди військові.

І навіть ця людина, старанна, хоч і грубувата, але добра. Незважаючи на те, що вже не молодий і дещо обважнілий, а виправа по-військовому рівна. І в одязі строгість і порядок.

На ньому ж і зупинив свій погляд Темний принц, ніби чекаючи відповіді чи звіту, а насправді думаючи про своє.

Талк знизав плечима.

— Як завжди, ваша високосте. Там убили, там пограбували… і все б нічого, якби не ці звіти та папірці… Не до душі мені така робота. Скільки років уже до неї звикнути не можу. — Перт гидливо підчепив недописаний звіт і відкинув його вбік, як змію, що готується вжалити.

Рінемар усміхнувся.

— Як я вас розумію. Але все ж сподіваюся, що ваша зайнятість дозволила приділити увагу моєму проханню.

Талк усміхнувся, відкрито і по-доброму.

— Ваша високосте, мені ж відірватися від цієї, — він знову скосив очі на стоси паперів на столі, — писанини — тільки в радість.

Він простягнув список із кількох імен. Їх було десять. Імена вишикувалися в кривуватий стовпчик, і напроти кожного був перелік їхніх злочинів.

— Їхню провину доведено?

Перт Талк скорчив ображену міну, що виглядала на його поцяткованому зморшками й старими шрамами обличчі однаково безглуздо й кумедно.

— Я особисто допитував кожного. І можу запевнити вас, що кожен злочин доведено й визнано обвинуваченими.

Рінемар кивнув.

— Тартея тут?

Згадка про стару, яка числилася ледь не улюбленицею Темного принца, а тому мала владу в місті особливу, начальника міської варти байдужим не залишила. Рінемар знав, що не викликає вона добрих почуттів у Талка, як знав і те, що той буде терпіти й шанувати її, бо не побажає викликати невдоволення Темного принца. Саме тому відповів, ретельно приховуючи роздратування:

— У темниці вона.

— Тоді і я спущуся, — Рінемар підвівся, зупинивши Талка, який вже зібрався його супроводити. — У вас багато роботи. І я чудово пам’ятаю дорогу в підземелля. Спокійної вам ночі.

Темний принц вийшов стрімко, вже не звертаючи уваги на слова начальника міської варти, навіть зметнулися поли його довгого чорного плаща, і злетів із голови широкий каптур, у якому він звик ховати обличчя. Він поспішав.