Розділ 15

За вікном лютувала справжня північна буря. Вона несамовито стукала у вікна, розпластувалася на склі сніговими грудками, вила голодним звіром, не здатним дотягнутися до такої жаданої, але недосяжної здобичі. І від цього виття здригалися стіни старовинного родового замку сменледерських королів.

— І де була? — запитала Лайна, роздивляючись бурштиновий віром у товстостінній склянці на тлі тремтливого вогника свічки.

Ні, я знала, що їй це так само цікаво, як новини про те, скількох жебраків накриє сніговою ковдрою нинішня негода, але тиша ставала надто важкою, гнітючою, тиснула на вуха, і не розганяло її навіть потріскування сухих дров у каміні. І від цього ставало моторошно. Хотілося хоч сказати щось, хоч заспівати, кашлянути, аби почути не завивання за вікном, а, хай і власний, та людський голос.

— Виправляла промахи декого, — абсолютно спокійно відповіла я на її запитання.

Тілайна напружилася, але невдоволення моїми словами не виказала. Знала, що справді завинила. Тому й мовчала.

Це добре. Надто вже безтурботно вона поводилася останнім часом. Це раніше можна було собі дозволити помилки, хоч і не такі значні. Тепер же будь-яка з нас за найменшу провину може заплатити кров’ю. Або, найімовірніше, життям. І хтозна, якщо навіть вдасться втекти від сменледерських дізнавачів і таємної варти, чи не буде гнів Майстра страшнішим.

Вона це розуміла, але не її самолюбство. Адже навіть у королівську скарбницю Вернарії вона входила й виходила, як у придорожній трактир.

Тому й влетіла в мої покої зла й перелякана, не здатна впоратися з емоціями. У цьому я її звинувачувати не можу.

Від згадки про привида шкірою пробіг мороз.

Раніше ми все ж мали справу з живими людьми.

Але з поразкою можна змиритися. Зробити висновки, підготуватися і привчити себе не боятися. Привчити — не звертати уваги на крижаний холод, що виморожує нутрощі поруч із потойбічним духом. Люди взагалі здатні звикнути до чого завгодно. Хоч і завдасть це деяких труднощів.

— І як? Успішно? — запитала вона, нервово крутячи склянку в руці.

— Навіть краще, ніж я очікувала.

— Розповіси?

— Ні.

Не розповім. Не тому, що не довіряю. Гаразд, і не довіряю теж. Довіра — недозволена розкіш для таких, як я. Таких — як ми. І вона це розуміє, тому і приймає все як належне. Навіть надумай я зараз її вичитати, найімовірніше — змовчить.

— Скажу тільки, що сьогодні в мене з’явився дуже впливовий боржник.

— Навіть так… — задумливо протягнула Тілайна. — Просто боржник?

Може, й не просто. Але тобі я про це не скажу теж. Все ж Темний принц надто незвичайна особистість, щоб казати щось напевно щодо нього.

— Ти дістала план потаємних ходів? — перевела я розмову в безпечніше і приємніше для моєї подруги русло.

— Я можу й образитися. Все ж одна невдача ще не означає, що я повна нездара.

— Я нічого такого не казала, — скривилася я. — Ти надто гостро реагуєш.

— Ще б пак. Постраждала моя професійна гордість, між іншим, — сказала вона, розгортаючи на столику пожовклий від часу аркуш. — Між іншим, заради цього папірця мені довелося спати з начальником таємної варти. Хоча не скажу, що це було неприємно.

Я гмикнула, схиляючись над планом.

М-да. Щоб запам’ятати всі ці закрути й переплетення, треба витратити не одну годину, а може, й день.

— Обстежила?

— Частково. Сюди, — Тілайна тицьнула пальцем у кружечок, який, мабуть, був якимось приміщенням, — я потрапити не можу. Здається, там потрібен ключ, як у лабораторію Майстра.

З того, що знаходилося це приміщення саме в північному крилі, я навіть не здивувалася.

— Як думаєш, що там?

— Що завгодно. Судячи з плану, знаходиться воно глибоко під землею. Тому це може бути й лабораторія, і сховище… Або взагалі старий родинний склеп. Склад старого нікому не потрібного мотлоху, зрештою.

Я кивнула. Справді. Але чомусь мені здавалося, що там щось важливе.

— Треба придумати, як туди потрапити.

— Спробую. Але нічого не обіцяю.

Я згорнула карту і сховала в тайник, споруджений нами в перший же день після приїзду. Там же зберігалися деякі запаси зілля та інструменти Тілайни.

— Як Її Величність?

— За час твоєї відсутності нічого не змінилося. Купається в обожнюванні свого короля. Наразі святкують вдале полювання.

Я скривилася. Мені полювання не сподобалося зовсім.

Світило сонце, від того сліпучо-білий сніг іскрився коштовним камінням, виїдаючи очі. Ненавиджу світло, особливо яскраве. Але ще більше ненавиджу цю кришталеву білизну.

Мороз трохи послабшав. Вітер більше не пробирався під поли плаща.

Королівський двір у практично повному складі тупцяв біля стаєнь, намагаючись вибрати коней кращих. Здебільшого — це були вернарці, що ще не обросли майном і не мали власних коней. Сменледерці перевіряли попруги, годували з рук сухарями й цукром своїх особистих коней.