Розділ 14

Знову цей сон.

Той самий парк, вигаданий мною так давно, що я вже й не скажу достеменно, коли це було.

Солодкий запах квітучих абрикосових дерев лоскоче нюх. Як же добре. Навіть попри жовте блюдце повного місяця, що зависло на тонких гілках убраних у біле дерев, попри пустельність, яка не властива цьому місцю. Принаймні в моїх фантазіях.

Недоречно майнула думка, що у своєму замку — замку Роад — я неодмінно розіб'ю такий самий сад. З абрикосами й мармуровими лавами.

Я опустилася на одну з лав і прикрила очі. Сон був такий реалістичний, що я навіть відчувала холод каменю.

Дивно. Зазвичай повний місяць приводив мене в холодні темні бараки до вмираючої матері.

Від цієї думки стало моторошно, і чарівливість весняної ночі розвіялася.

— Здрастуй, — несподівано пролунав жіночий голос поруч зі мною. — Рада тебе бачити.

Голос тієї, що говорила зі мною, був тихий і водночас нагадував мелодію флейти. Він якнайкраще вписувався в загальну картину, намальовану моєю уявою.

Я не стала приховувати свого інтересу, розглядаючи її.

Невисока, тоненька і така повітряна, що, здавалося, її здатен віднести найменший порив вітру. З довгим кучерявим рудим волоссям і зеленими чаклунськими очима. Мить — і ось вона сидить поруч.

— Не впізнала. Шкода. — І розчарування тінню пробігло по її ідеальному обличчю. — Не думала, що ти так легко мене забудеш. Напевно, я давно вже по той бік.

Вона не запитувала, а стверджувала. Наче ніщо не може бути таємницею для неї в цьому дивному місці.

Від несподіваної здогадки шкірою пробіг мороз, а в горлі став клубок. І вже не пелюстки абрикосового цвіту розносить вітер, а холодні сніжинки. Вони лягають рівним шаром на молоду зелену траву, і зникає той затишок, та радість, що наповнювала душу ще мить тому.

— Головне, що ти прийшла.

Я не хотіла приходити. Це він — місяць — привів мене сюди. Але чомусь говорити про це було страшно. Хоч і була ця жінка рідною по крові, та все ж давно вже не людина.

— Шіанно. Маленька моя дівчинко. Ти боїшся.

Здалося мені, чи вона й справді бачила мій страх? І тонка, майже прозора постать згорбилася поруч зі мною. Знітилася, ніби не в силах тримати тягар, покладений на неї несправедливістю світу.

— Я не боюся.

Чи достатньо впевнено я це говорила, чи просто вона хотіла вірити в мої слова, але жінка випросталася і вп’ялася в мене своїми зеленими очима.

— Добре. Ти ще прийдеш?

«Ні!» — хотіла сказати я. Якби вона знала, скільки років я намагалася забути її обличчя. Скільки сил витратила. Але ж майже вийшло. Тому й не одразу впізнала. І тепер знову повертатися? Знову приходити в це місце? До неї?

Але я кивнула.

— Тоді до зустрічі. Ще не час.

І вона розтанула. Розчинилася в холодних променях повного місяця, ніби й не було її ще мить тому.

А мене винесло, немов тріску прибоєм, у покої сменледерського королівського палацу.

Нічого. Це ж просто сон. Наступного разу вип’ю зілля, і воно зробить так, що я більше не бачитиму снів. І навіть не мучитимуся докорами сумління. Немає цій жінці місця в моєму житті.

***

Рінемар важко спирався на підвіконня і хапав ротом колюче морозне повітря. Та цього разу легше вже не ставало. Навпаки. Кожен вдих виморожував останнє тепло і стягував груди гострим колючим болем.

Так не мало бути.

На вилицях того, кого звали Темним принцом, заходили жовна.

І кого звинувачувати?

Духів?

Від цієї думки стало смішно. Хто він, щоб звинувачувати справжніх господарів цих земель? Адже він навіть не король. Хоч і шепотіли вони, що йому місце на троні. І тільки клятва, скріплена його ж кров'ю, що не покине він місце, яке Тегдард милостиво подарував йому після повернення, доки не виконає волі тих, хто приходив до нього з повним місяцем, не дозволяла їм завдати шкоди його братові.

Дарма він тоді не залишився в горах.

Адже там, серед снігів, не було місця ні болю, ні заздрості, що терзала його холодну темну душу.

І нехай не довгий був би його вік, все ж не місце там тому, в чиїх жилах не захололий лід, але там Рінемар був би спокійний.

Принц глибоко вдихнув і закашлявся, спльовуючи густу гарячу кров.

Місяць мілів. І більше не мали влади ті, що шепотіли серед людей. І він був слабкий.

Слабкий як ніколи раніше.

І це тривожило його. Неправильно це.

— Володарю! — тихий голос Нори розірвав густу тишу. Голос, від якого посивів би й загартований у боях воїн. Але був цей голос рідним і бажаним тому, кого вона звала Володарем.

Рінемар розвернувся до привида жінки, що завжди берегла його спокій. Тієї, що завжди була поруч. Приходила тоді, коли була йому потрібна...