Розділ 13

Рінемар неквапливо піднімався гвинтовими сходами до своїх покоїв.

Хоч як хотілося йому пришвидшити крок, втекти від гулу й задухи бенкетної зали й опинитися у звичному холоді та спокої своєї вежі, він зволікав. Чи просто втомився.

Ні. Навіщо брехати самому собі? Він не хотів знову слухати їх.

Згадуючи про весілля, Чорний принц скривився. Що й казати, схоже, Рінемар ніколи не звикне до шуму, гамору й людського товариства в принципі. І товариство відповідало ему тим самим.

Але навіть не це виявилося нестерпним.

Нехай, сменледерські придворні, що вже звикли до дивацтв свого принца, не здивувалися б, якби він пішов. Імовірно, вони б і не помітили, навіть якби він не з'явився у Храм на одруження, а якщо й помітили б, то лише зітхнули б із полегшенням.

А ось почет королеви… Демонові умовності й пристойності. А проте ці виряджені й напомаджені вискочки вважають себе вищими й кращими за сменледерців. Як морщили свої витончені носики фрейліни королеви, коли думали, що на них ніхто не дивиться. З якою зневагою дивилися лорди, що удостоїлися честі охороняти й супроводжувати свою принцесу…

Усі вони на одне лице. І лише одна вернарка змусила погляд Рінемара зачепитися, повертатися до непримітного обличчя і ховати свій інтерес за байдужістю, варто було їхнім поглядам зустрітися. Чому вона? Рінемар не міг собі пояснити, у чому причина його інтересу. Він не міг згадати, коли востаннє його взагалі цікавила жінка. Цілу вічність тому?

Рінемар скреготнув зубами й зупинився біля вузької бійниці.

Морозний вітер одразу лизнув його розпашілу шкіру, і дихати стало легше.

Між темними, майже чорними сніговими хмарами ковзнув повний місяць і знову зник.

Сьогодні вони знову прийдуть. Вони знову говоритимуть із ним. Що ж. Рінемар зробив усе, що вони просили, і тепер він може бути вільний від своїх клятв і пов'язаних із ними зобов'язань. Вони отримали свою королеву. Тому більше він не винен нічого. Зовсім скоро він піде. Туди, де не буде цих напарфумених індиків, розфуфирених курок і нестерпно тісних кімнаток, що тиснуть на голову. Туди, де йому буде спокійно, де вітер зриває хуртовину зі снігових шапок.

Там йому будуть раді. Там його місце. На мить здалося, що принц знову там — у горах серед простору, і сусіди його — тільки духи снігових сменледерських вершин та ковалі глибоко в утробі гір.

— Володарю.

Рінемар струснув із себе мару й повернувся в бік тієї, що говорила.

— Так, Норо.

Безтілесний дух схилився в низькому реверансі. Це часом дивувало принца. Здавалося б, після смерті леді могла б уже відкинути ці умовності й поводитися розв'язніше. Але ж ні. Вона незмінно поводилася як придворна дама, дотримуючись усіх правил пристойності й етикету. Але ж вона вже навіть не пам'ятає свого обличчя. Воно практично втратило чіткість і стало схожим на карнавальну маску.

Леді Норвінга колись була придворною фрейліною в когось із його прабабок. Це було так давно, що ніхто вже навіть не може згадати ні роду, до якого вона належала, ні того, що з нею сталося. Рінемар якось пробував дізнатися в неї бодай про обставини її смерті, але привид вперто мовчав, а наказувати він не хотів. Надто мало тих, хто визнавав його за гідного представника королівського роду, і він цінував тих небагатьох. Нехай навіть це був лише привид.

— Володарю, там дівчина. Вона нишпорила у вежі, і я взяла на себе сміливість її затримати.

Рінемар аж отетерів від такої новини. Не інакше дівчина була не з місцевих. Ті, хто жив при сменледерському дворі, знали, кому належить північна вежа. Знали й боялися. Ніхто не хоче зв'язуватися, та й навіть просто перетинатися з тими, хто наділений темним даром.

Підстебнутий цікавістю, Темний принц злетів сходами, що залишилися, і відчинив двері. Нора безшумно влетіла слідом. Правду кажучи, він навіть не повірив, що таке взагалі можливо. У його вежі… жінка. Яка безглуздість.

І справді. У глибокому кріслі сиділа, зіщулившись і обійнявши себе за плечі, дівчина років двадцяти. Абсолютно невиразна — таких називають сірими людьми.

Не придворна. Рінемар запам'ятав би. Служниця? Чи, того гірше, шпигунка?

— Хто? — запитав Рінемар, зачиняючи вікна. Тепліше в кімнаті не стало, хіба що не гуляли більше протяги.

Дівчина стрепенулася. Схопилася з місця і ледь не впала. Але спритно вчепилася за край стільниці й вирівнялася. Вона тремтіла всім тілом — чи то від холоду, чи то від близькості Нори. Швидше від холоду. Це йому морозне повітря було в радість, а люди… он як посиніли губи, як тремтить підборіддя і цокотять зуби.

— Я Т-т-тілайна, — пролепетала вона і дзвінко клацнула зубами.

Рінемар не зводив з неї уважного погляду, чекаючи продовження.

— Я с-с-служниця леді Міелісандри де Роад, — сказала вона і шморгнула носом.

Міелісандра де Роад. Ах так. Та сама руденька дівиця із зеленими очима і світлою усмішкою. Як цікаво. Збіг? Рінемар задумливо почухав підборіддя й налив два келихи тягучого солодкого меду. Дивна ця леді. Зазвичай, варто комусь зазирнути йому в очі, люди лякаються, відводять погляд. А ця… він згадав, з яким захопленням і трепетом дівчина розглядала Храм. І її усмішка. Така щира.