Розділ 12

Седмелен, столиця Сменледера, зустрів нас справжньою зимовою негодою: вітром, що завивав і свистів поміж будинками, та дрібним сніговим кришивом. Від того придворні, які, покидаючи Вернарію, ловили ще теплі осінні сонячні промені, зараз куталися у свої плащі й тремтіли від холоду. Особливо колючим і різким був цей холод після драконячого тепла, що огортало нас до того.

Я ще раз озирнулася, щоб подивитися на цього величезного величного звіра.

Сьогодні я вперше летіла на драконі, особливо на такому прекрасному, ніби відлитому із золота, з крилами, з розміром яких не зрівняється навіть вітрило найбільшого королівського корабля. І ці очі. Жовті очі хижака з тонкими вертикальними зіницями, що зазирають у саму душу. І тому здається, що душа ця брудна, темна. Та що там? Такою вона і є.

Тому я різко відвернулася і навіть замружилася. Відмахнулася від щемкого почуття, що здавило груди.

Тілайна по-котячому пирхнула, відфуркуючись від снігу, і скривилася.

— Добре, що Майстер подбав про те, аби ми не тремтіли, як ця зграя придворних шавок.

Не сперечаюся. Це було добре. Тонкі на вигляд плащі зі шкури північного райха — хижака сильного, витривалого і здатного спокійно пережити навіть найлютіші морози, — надійно вкривали нас від вітру й холоду.

— А вона молодець, — шепнула Лайна, і я крадькома глянула на ту, що вже зовсім скоро мала стати королевою.

Гарна. Від учорашньої істерики не лишилося й сліду. Зібрана, зарозуміла, холодна… Королева до пари королівству. Гріло мою душу й те, що була в тому і моя заслуга. Недарма цієї ночі я майже не склепила очей, готуючи їй зілля. Щоправда, прийняла вона його з побоюванням, навіть насторожено. І, можливо, тільки те, що я була протеже лорда Наахара, втримало принцесу від необдуманих різких вчинків. Наприклад, вихлюпнути мені моє ж вариво в обличчя. Але результат здивував навіть мене. Не залишилося набряків на обличчі Сельмінди, яка проридала пів ночі, і спокійна вона була здебільшого завдяки складу мого зілля.

Весільну сукню шили за ескізом самої принцеси. Була вона насиченого синього кольору, підкреслювала виточену фігурку, розшита діамантами й сапфірами та оздоблена горностаєм. Від того вона здавалася прекрасним духом. А блідість обличчя лише посилювала схожість.

Шкода, що не можна було напоїти моїм зіллям придворних дам, готових щохвилини гримнутися у рятівну непритомність, і натягнутих, мов тятива, вартових. Хоча чому не можна? Дуже навіть можна і просто, але в такому разі, попадися я на цьому — відьомського тавра не уникнути. Відьма — не шанований маг, вона — зло, і дорога їй на вогнище. А мені на вогнище ой як не хотілося.

До речі, Тімілу таки дали посаду в охороні вернарської принцеси. Щоправда, король наполегливо рекомендував добре подумати й не поспішати із заручинами, що можна було розцінити як те, що його величність цей шлюб рішуче не схвалить. І зараз молодий граф із поважним виглядом крокував поруч із принцесою, насторожено озираючись на всі боки.

Так довгою вервечкою, під захоплені оглушливі вигуки натовпу, ми потягнулися до Храму. Дорогу вгадати було нескладно, бо жителі столиці розтягнулися суцільною стіною по обидва боки не дуже широкого проходу (ледве на три людини — пліч-о-пліч), стримувані лише місцевими стражниками.

Я могла б побитися об заклад на єдине, що мала свого, — на власну душу, що Сельмінда була невдоволена тим, що зустрів нас простий урядник, а не її майбутній чоловік. Але це невдоволення ніяк не позначилося на виразі її обличчя, не змазалася й не потекла ледь помітна зверхня усмішка на блідому, немов виточеному з мармуру, обличчі. На те вона й особа королівської крові, щоб уміти тримати обличчя, хай там що. І тільки напружена понад міру спина видавала, чого їй коштував цей удаваний спокій і нелюдська витримка.

Йти виявилося недовго. І вже за десять хвилин ми стояли біля головного Сменледерського Храму Всіх Богів.

Викладені чи то з льоду, чи то зі сліпучо-білого каменю сходи різко підіймалися вгору. Були вони надто вузькими для того, щоб варта могла обступити її високість з усіх боків, як того вимагалося, тому розділилися вони по двоє і, пліч-о-пліч, підіймалися до Храму, постійно озираючись.

Мабуть, усім їм було не по собі. Особливо коли перед нами вирос величезний Храм, що торкався шпилями хмар. Я не знаю, на честь яких богів він був збудований — релігія Сменледера відрізнялася від вернарської, — але від величі й краси цієї, немов висіченої з льоду, споруди завмирало серце. І варто мені було переступити поріг і увійти всередину, як від захвату перехопило подих.

Склепіння його виявилися настільки високими, що я сама собі здавалася маленькою і незначною, ба більше — дрібною. Уздовж стін, в оточенні товстих воскових свічок, стояли статуї богів. Рука майстра, що створив безсмертних небожителів, змогла передати і неземну їхню красу, і велич. Від того здавалося, що проводжають вони гордовитим глузливим поглядом нижчих, слабких, метушливих і, безсумнівно, порочних дітей своїх. І мене, привчену ніколи не втрачати самовладання, пробирав мороз, розбігаючись дрібними мурашками по шкірі, від якого не захищав навіть подарований Майстром плащ. Хоч як це дивно, але згадка про наставника привела мене до тями, і я, подумки стрепенувшись, почала вивчати тих, хто прибув сьогодні засвідчити цей династичний союз.

Здебільшого це були сменледерці. На мить мені навіть здалося, ніби я знову повернулася на бал Свята Осінніх ночей, — такими схожими вони були на нашу вернарську знать. Хіба що одяг їхній був у блакитних, сталевих і синіх барвах. Вирізнялися тільки посли Деккарії, що не зрадили собі, вбравшись у святкове золото, та Іллірії, які трималися осібно.