Розділ 11

У напівтемному кабінеті було спекотно й задушливо.

Задушливо для нього, сина криги й гір. Він ніколи не жалував ці наглухо зачинені тісні приміщення, в яких почувався наче замкнений у клітці звір. Тому й метався від каміна, що обпалював жаром, до вікна, що дихало рідною прохолодою.

Інша річ — його покої. З величезними вікнами, які завжди були відчинені навстіж. Навіть у зимові морози він не дозволяв прислузі їх зачиняти. З високими стелями…

Рінемар усміхнувся, згадуючи, як витягнулося обличчя його брата, короля Сменледера, коли він зажадав для себе північну, найхолоднішу й необжиту вежу, яку продували всі вітри і в якій уже кілька століть жили лише привиди й протяги. Але рідному братові відмовити не зміг. Не наважився.

І тут-таки спохмурнів.

За правом народження саме він, Рінемар, мав стати королем. Саме йому мали б належати і трон, і корона. Ось тільки друга дружина покійного батька, і мати Тегдарда, змогла якщо не переконати короля в тому, що мати Рінемара нагуляла сина на стороні, то посіяти в його серці сумніви. Тому, помираючи, Тігівар Сменледерський залишив, всупереч усім законам і традиціям, владу в королівстві молодшому із синів.

Чи був тоді розлючений спадкоємний принц? Ще й як. Саме тоді він пішов у гори на пів року. Саме тоді…

Але не про це йому належало думати зараз.

Тегдард нервово барабанив пальцями по стільниці, і це дещо дратувало Рінемара. Він навіть і не думав, що настільки відвик від звичайного людського товариства. І навіть рідний брат, якого він благородно не звинувачував у своїх бідах, викликал глухе роздратування. Інша справа його матінка. Ось кому він бажал найстрашніших мук. Але прищеплене з дитинства благородство не дозволяло опуститися до того, щоб мститися жінці. До того ж, хоч як вона намагалася посіяти ненависть і злобу між братами, їй це не вдавалося.

І якщо покласти руку на серце, то Тегдард більше підходив на роль батька народу. Істинний син свого батька. Він був схожий на нього зовні як дві краплі води. Такі ж світлі очі, кольору холодної криги їхньої батьківщини, трохи різкі риси обличчя і волосся, настільки світле, що здавалося сивим. І статтю він теж вдався в рід Сменледерських королів: невисокий, ледве діставав довготелесому Рінемару до підборіддя, але кремезний і широкоплечий. Він і в зброї віддавав перевагу важкій сокирі, а не улюбленій рапірі Рінемара. А зараз, у білому весільному вбранні та з важким вінцем із блакитної Співочої сталі, увінчаної великим гірським кришталем, був особливо величний і гарний. Гарний тією чоловічою красою, яка можлива тільки вкупі із силою.

Так, вони були схожі, як день і ніч. Рінемар не знав своєї матері. Не пам'ятав її, та й не міг пам'ятати, але її портрет, який він знайшов у тій-таки північній вежі, куди веліла його прибрати нинішня королева-мати, був настільки красномовний, що сумнівів не залишалося — порода в нього материнська. Королева Левінія, уродженка півдня, була незвична й чужа цій землі. Чорнява, надто худа й смаглява, і водночас притягальна, як дика кішка. Її не любили, не розуміли й не приймали. За спиною шепотілася знать, на вулицях — простолюд. І ніхто не здивувався, коли королеву ні з того ні з сього звалила з ніг гарячка. Найкращі лікарі розводили руками, стверджуючи, що це то звичайна застуда, якій слабке, незвичне до північних холодів тіло королеви опиратися не може, то вроки, то прокляття. Але не минуло й тижня, як мати дворічного Рінемара пішла на суд богів. І в цьому він теж звинувачував мачуху. Чи правду шепотіли слуги й придворні по кутках, коли казали, що причиною смерті була тодішня фаворитка Тігівара? Чи, можливо, так було легше впоратися з втратою і самотністю — звинувачувати хоч когось. Духи знають. Але йому не кажуть. А шкода. Свої образи він ще міг пробачити. Але от смерть матері… чи не тому вони мовчали, коли він запитував?

Рінемар хитнув головою.

Не про те він зараз думав.

Тегдард.

Король Сменледера. Істинний правитель… щоправда, він не знав, що не такий він уже й істинний, але цього Рінемар йому не скаже. Просто тому, що не посміє опиратися волі покійного батька.

Рінемар притиснувся чолом до заіндевілого скла. Стало легше. Думки, що металися всю цю ніч, набули ясності й сяк-так впорядкувалися. Але цей дріб…

— Припини, — тихо й спокійно сказав він, і пальці брата завмерли. — Можна подумати, що тебе на страту сьогодні ведуть, а не до Храму.

— Легко тобі казати. Це ж не тебе одружують із абсолютно незнайомою дівицею.

Рінемар усміхнувся своєму відображенню.

— Сподіваюся, у тебе вистачить розуму й почуття такту, щоб не назвати вернарську принцесу дівицею вголос.

— Зовсім мене за ідіота маєш?

Ні, Рінемар не мав його за ідіота, але от урівноваженим і холоднокровним короля Сменледера назвати він не міг ніяк. Здавалося, що в жилах короля північних земель тече рідкий вогонь, такий чужий холодному й спокійному краю. Тому й був він запальний і гарячий. Тому й захоплювалися ним придворні чепуруни, а молоді дами зітхали йому вслід. А його, Рінемара, побоювалися. Не раз помічав він цей страх, на його думку, абсолютно невиправданий. Тому і спускався зі своєї вежі до цієї зграї придворних лизоблюдів, що вічно метушиться, вкрай рідко. І сьогодні от один із таких випадків, коли відсидітися в тиші й холоді північних його покоїв не вийде.