Розділ 9

— Сандро, люба, ти вже готова? Ми просто не маємо права запізнюватися на прощальну вечерю на честь Її Високості.

— Так, одну хвилину.

За ці дні я встигла заприятелювати з молоденькою донькою сімейства де Санторін. Весела білявка, реготуха й пліткарка, легко заводила друзів. І, демони, я навіть оком не встигла змигнути, як опинилася в її чималій тісній компанії. Бенеріса мені навіть подобалася, хоча її торохкотіння трохи діяло на нерви, зате ніхто не міг вставити ні слова, а тому мене менше розпитували. А менше запитань — менше причин вигадувати щось про дім, у якому ніколи не була, сім'ю, яку знаю тільки з опису, чи місця, що для мене лише позначки на карті. А тому — так, я раділа з того, що ця дівчина намагалася проводити стільки часу поруч зі мною. З її боку, звісно, теж була причина. Я була посвячена в таємницю її нещасливого кохання до графа ле Нарена.

Я звично окинула поглядом свої покої, переконуючись, що нічого не призначеного для чужих очей тут знайти не можуть. І тільки потім вийшла в коридор, де, нервово притупуючи, на мене чекала Бенеріса.

— Ти ризикуєш накликати на себе королівський гнів своїм запізненням.

— Тоді треба поспішати, — чарівно всміхнулася я.

Вона лише сердито підібгала губи й швидко закрокувала коридором. Щось вона сьогодні не в гуморі. Невже чутки про розваги її матері досягли її невинних вух? Що ж, шкода. І навіть не тому, що я позбулася маленької таємниці, а тому, що мені не хотілося, аби милій базіці було боляче. Чи, може, вже принесли звістку про те, що й вона удостоїлася ласки супроводжувати майбутню королеву суміжної держави? Та навряд. У такому разі просто засмученою вона б не виглядала. Все було б куди цікавіше. Як там юній дівчині належить страждати? Ридати, заламувати руки, непритомніти…

Хоча залишалася надія, що моя маленька подружка не така дурна, як може здатися, і показових виступів не влаштовуватиме. Що ж, тоді треба бути обережнішою з нею. Та треба бути обережнішою в будь-якому разі.

Усе це промайнуло в голові за лічені миті. Біля самих дверей до трапезної зали ми ледь не налетіли на принцесу в оточенні її вірних (принаймні, мені хотілося б у це вірити) фрейлін. Ті миттю окинули нас зневажливими й навіть зловтішними поглядами.

— Міелі, ти запізнюєшся, — Сельмінда навіть не повернула голови в наш бік.

Як же я ненавиділа це «Міелі». Всі ми не любили саме те лагідне скорочення, яким нас називав майстер де Наахар. Але не скажеш же про це її високості. До того ж вона при всіх назвала мене довірливо на «ти». Хоча, може, це й добре. Нагадування про Майстра не дозволить розкиснути й змусить тримати себе в руках. Що може бути краще? Так хотілося гірко всміхнутися своїм думкам. Але ж не тут. Не під поглядами цих випещених змій, готових будь-якої миті пустити отруту тобі в кров, якщо ти бодай на мить розслабишся. Однозначно цей серпентарій треба буде перевірити й переполовинити. Вже краще при новому дворі пошукати когось, хто буде вірний своїй королеві.

— Перепрошую, ваша високосте, мені нездужалося.

— Сподіваюся, з тобою вже все гаразд? — так само не обертаючись, запитала принцеса.

— Дякую, ваша високосте, мені вже набагато краще.

— Чудово. Я б хотіла, щоб завтра все пройшло так, як і заплановано.

А от як заплановано, мені треба було дізнатися, і що швидше, то краще. І найкраще було б почути це з вуст самої Сельмінди. От тільки як? Не розумію я її поведінки. Ніби ж сама зробила мені таку честь… що змінилося? Що за цей час могло змінитися? Може, нашкодила Нейторія? Навряд чи. Вона ще тієї ночі вирушила порталом додому, пославшись на те, що вже стара для таких розваг. Звісно ж, основною причиною було те, що дехто розпорядився проконтролювати стан герцогині. І вже о третій ночі Нейторія була настільки твереза, зла й знервована, що готова була кинутися на нас із кулаками. Та й була весь час на видноті.

Тоді хто? А багато хто. Адже сама чула, як де Рестал втовкмачував королю, що про Міелісандру де Роад донедавна взагалі ніхто не чув. І особа, що прибула до двору, не інакше як відьма, котра обпоїла стару герцогиню.

Знали б вони, як вона обпоюється сама…

Але на те він король. Його так просто не проймеш. До того ж влада Майстра над розумом владики непохитна. Принаймні, дуже хотілося б у це вірити. Але от його дочка…

Я окинула пильним поглядом юрбу фрейлін, які чекали зараз оголошення появи принцеси.

Ще вранці кожній із тих, кому випала честь супроводжувати принцесу до чоловіка, дозволили зустрітися з родичами. Це не дивно. Адже коли ми зможемо знову ступити на рідну землю — невідомо. Зараз не становило особливих труднощів вгадати, хто саме входить до почту майбутньої королеви Сменледера. Сім молоденьких фрейлін із розпухлими носами й почервонілими очима зараз нагадували більше смертників, яким уже затягнули на шиях зашморги. Такі нещасні, розгублені, з печаттю приреченості на обличчі. Воно й зрозуміло. У жодної з них не запитали, чи хоче вона покинути рідний дім, дорогих і близьких людей, усе звичне й знайоме з дитинства… б'юся об заклад, що жодна з них не здогадувалася, що одного чудового дня її ощасливлять королівською увагою та довірою. Сумно, звісно, але таке життя. Такі закони цього світу.

Восьма — я. Зі мною все й так зрозуміло. Плакати я, звісно, не збиралася, але міну пісну зобразити все ж варто. До того ж моє запізнення якнайдоречніше. Адже в моєму домі немає стаціонарного порталу, а отже, й попрощатися з рідними можливості не мала. А ще дві… хто? Невже все ж таки Бенеріса? Шкода. Що вона там буде без свого Тіміла ле Нарена робити? А може, й добре. Знайде іншого. Є, звісно, підозра, що й той буде не кращий. Ну, тобто шляхетний, молодий і вродливий. Не без цього. Але, здається мені, що все ж безнадійно закоханий у когось іншого.