Хіба ж пітьмою страхи єдині?

Хіба ж пітьмою страхи єдині?
Вона не знання - пусте забуття. .
Коли ти побачиш очами дитини,
Відчуєш душею слово- війна..

А що відчуваєш від ревіння мотора?
І свист від якого нема вороття?
Коли помирає голодна людина?
У всього цього є своє відчуття.

Ми бігли. Повітря переповнювало легені, болісно відбиваючись у грудях. Біль відчувався і в ногах. Він пульсуючим потоком протікав у тілі, змішуючись зі страхом. Ми знали, так само як і всі інші, що означав той звук. Повітря сповнювалося грізним ревінням, яке першою ж нотою зірвало людей зі своїх місць. Навіть коли втома брала верх над страхом, то потрібно було лиш згадати попередні нищівні удари літаків, щоб сповнитись новим приливом сил.

Ми бігли, бо бачили, що роблять касетні снаряди. Але свист, удари та крики прозвучали задовго до того, як нам вдалося досягти сховища. Всередині було тихо, лише стривожені подихи та божевільне калатання сердець видавали ознаки присутності життя. Навіть наш пес не видавав ані звуку, поки ззовні розривався на шматки наш світ.

Доволі іронічно, але ми ховалися у темному підвалі, щоб сховатися від темряви у серцях окупантів. Ніхто й подумати не міг, що у двадцять першому сторіччі комусь доведеться переживати подібне. Дерева на галявинах, парках, йшли на дрова для вогнищ, їжа та вода ставали найважливішим ресурсом. Інколи, важливішим за життя.

Мародерство – це жахливо, однак продуктові магазини більше не входили у цю моральну парадигму. Вилазки ставали життєво необхідним ризиком, який заводив нас у моторошні місця. 

Проте проблеми з продовольством не стояли у нас на першому місці. Мій батько, військовослужбовець маріупольського гарнізону, якимось чином зміг нас віднайти та передав частину, мабуть, власної їжі. Найбільшою проблемою залишалися вибухи.

Одного дня, в точності схожого на попередні, нас знайшли родичі моєї дівчини та покликали до себе у Порт. Ті, хто йшов з Лівого берега казали, що тут райський куточок на тлі всього іншого міста. І справді, наші захисники довго не пускали сюди ворога, довше стояла тільки Азов сталь. Вибухи на деякий час стали чимось далеким, і лише літаки та громоголосе ревіння маріупольської фортеці нагадували, що війна все ще поряд.

Дні перейшли у монотонну рутину. Те, що колись було невід’ємною частиною життя, пішло, виставивши на передній план банальне виживання. Зв’язок зі світом у нас пропав першого березня. Світло, газ, водопровід – стали не більш ніж приємними спогадами.

Звичайно, були моменти, які могли принципово відрізняти один день від іншого. Так, нам с дівчиною випала честь попрацювати пожежниками. Снаряд попав у будівлю поряд з нами, вона загорілася. І сталося так, що на районі ще залишилось два працівники МНС, які керували усім процесом. Наприкінці мені було зле, сильно паморочилась голова, хотілося рвати, проте погані відчуття перекривало задоволення: нам вдалося зупинити пожежу. Також дивували нові ціни, якими з нами ділилися різні інформатори. Наприклад, банка огірків у циган коштувала сімсот гривень, цигарки стали місцевим золотим еквівалентом, як і літр бензину (3.5 тис.). Проте в цілому дні були однаковими.

Вільний час провокував різні думки. Так, наприклад, тільки там я зрозумів наскільки страх глибоке та багатогранне відчуття. Його тривожні міазми провокували різні струнки в залежності від ситуації. Страх з’являвся кожен раз, коли ми бачили як бабця стукалась у вікно пустої крамниці, щоб купити хліб, як кожного дня її розум все більш тьмянішав. Тому що подібне може чекати не тільки на тебе. Спочатку в жилах стигла кров, коли на шляху зустрічались покинуті мерці, яких не поспішали ховати. А коли щодо цього прокинулась байдужість – відчувся принципово інший страх, що і на нас може чекати участь забуття. Особливо лякала та байдужість, з якою я сам ховав останки. Коли я дивився на свого пса, а потім на пакет корму, що з плином часу тільки пустішав – знову раніше невідчутний спектр, який змішався з жалем та безсиллям.

Таких прикладів можна привести безліч. Хоча б взяти страх втрати все, що ще залишалось. Він не пов’язаний з основним інстинктом і все ж, легеням не вистачає повітря, вени болісно пульсують, серце калатається. І завжди є певна нотка, яка відрізняє це почуття від усіх попередніх.

Пройшов місяць, як я зміг подзвонити мамі (добрі люди дозволили зарядити телефон з генератора), як ми наважилися піти у невідомість, за місто. Ті новини, які до нас доходили – жахали. Підрив драму, прориви оборони, багато іншого, більшість з чого потім виявилося нісенітницями. Проте ми точно знали, що залишатися небезпечно. 

Рюкзак був наповнений їжею, пес тихо йшов попереду. Поряд йшла кохана зі своїми рідними. Я постійно думав про батька, про те, що чекає попереду і кожен крок був таким важким, ніби до ніг були прив’язані тягарі.

Пройшло, здається, години дві як ми підійшли до першого блок посту, де стояли зелені чоловічки з білими пов’язками на передпліччі. Катіного дядька та мене попросили роздягтися, так вони намагалися виявити «націоналістів». До нього питань не було, а от в мене через досить важкий рюкзак проявилися сліди на плечах, такі можуть проявлятися від носіння бронежилета. П’ять автоматів одразу ж знялися з запобіжників.

Врешті-решт вони пересвідчилися, що це все через рюкзак і заспокоїлися. Проте шум у вухах я чув ще довго. Щоб піти далі, дядьку довелося віддати окупанту телефон, про що той дуже наполегливо попросив. Тішило лише те, що він був неробочий (спеціально взяли на відкуп).

Кожен пост, що зустрічався далі, викликав неприємне відчуття у животі, і такий самий неприємний ком у горлі. Пес безупинно тягнув у перед, втома потроху брала своє. Але ми не зупинялися. Дорога не кінчалася, кожен був заглиблений у власні похмурі думки. Доводилося брехати, говорити та терпіти те, що з соромом буде переслідувати мене все життя. Проте нам все ж вдалося дійти до Ялти до комендантської години, близько тридцяти кілометрів.