Глава 24

Міра напівлежала в обіймах Рікдара і відчувала під щокою вологу тканину.

«Боги, який сором! Я завжди намагалася бути сильною, а тепер залила його сльозами».

Але було так добре притискатися до грудей «вовка», відчувати делікатні дотики його рук і запах, що вже став рідним. Активувавши декілька заспокійливих заклинань, вона поступово прийшла до тями, припинила схлипувати, почала дихати рівніше і витерла мокрі щоки.

— Я тебе затопила, — зніяковіло промовила Мірана і висушила йому сорочку.

— Аби на користь, — відгукнувся він, але чомусь не поспішав її відпускати, і вона з цього приводу абсолютно не засмучувалася.

Негучний стукіт у двері перервав ідилію. Ватажок зітхнув, підвівся з підлокітника і сів за письмовий стіл, а потім дозволив візитерові увійти.

У кабінет завітав Ройс та уважно вивчив спочатку обличчя Рікдара, а потім і Міри.

— Ну що, які новини? — запитав він. — Все погано? У тебе очі на мокрому місці, — послав їй комплімент.

— Все «ніяк», — ватажок запустив п'ятірню у волосся і трохи помасажував голову.

— Ну, «ніяк» все ж таки краще, ніж «погано», — зауважив шатен.

— Угу, оптимізм наше все, — хмикнув Рік.

— Там хлопці питають, чи прийдеш ти до лабораторії…

— Скажи, що ми зараз будемо.

Коли Балагур вийшов, Мірана використала трохи косметичних чар, щоб приховати сліди сліз.

— Ну як? — поцікавилася вона у «вовка», ніби він був її подружкою і вони за компанію збиралися на якесь свято.

— Все добре, ніхто нічого не помітить, — Рікдар допоміг їй підвестися з крісла, звично взяв за руку і повів розгадувати чергові пастки.

Вони провозилися до темряви, але повністю розплутати вузол заклинань не вдалося. Рікдар намагався знову і знову, так і так, але нитки не хотіли піддаватися.

— Все-таки нам потрібен майстер-артефактор, — втомлено зітхнув він і заплющив очі, щоб зарядитися енергією талеіту.

«Маг-артефактор».

Роздуми про дивне зникнення батька накотили з новою силою. Вона так сподівалася, що люди Ріка його знайдуть і привезуть. І тоді їм можна було б зовсім нікуди не їхати і залишитись тут…

Стоп! Про що вона взагалі думає?! Рікдар попросив її допомогти з ритуалом, а не пропонував оселитися в замку. І нехай пролунали фрази «Після виконання ритуалу ти вільна чинити так, як тобі заманеться» і «Чи станеш ти тут господинею, залежить тільки від тебе», це зовсім не означало «Залишся зі мною». І не треба нічого собі надумувати! Ну ходили за ручку (адже в лісі небезпечно!), ну обіймалися в кабінеті («вовк» усього лише її заспокоював), все в рамках пристойності. А у Міри наречений є (нехай і майже колишній), який, між іншим, чекає на її приїзд. Але вона тут застрягла на цілий тиждень (або навіть більше). Загалом, поки питання з Грегоріаном не вирішиться, думати про влаштування особистого життя недоречно.

Поки Мірана тривожилася невеселими думами, перевертні в такому ж невеселому настрої потяглися на вечерю. Мисливці знову врадували свіжою дичиною, що хоч якось підняло настрій і дозволило завершити вечір не на сумній ноті. Міра поступово знайомилася з мешканцями замку, тому деяких уже знала не тільки в обличчя, а й на ім'я, особливо хлопців із патруля і тих, хто не ходив у патруль, а працював у лабораторії.

За час лісових прогулянок та експериментів у Мірани назріло одне питання. Вона не хотіла ставити під сумнів розумність дій ватажка, але мовчати більше не могла.

— Рікдаре, — обережно почала Міра, коли він вів її на вечірню прогулянку садом, — я все намагаюся зрозуміти…

— Що саме?

— Чому ми ходимо в патруль вдень, якщо точно знаємо, що пастки розкидають уночі? Адже можна організувати спеціальний загін, який причаїться, а потім спіймає зловмисників на місці злочину. Тоді ми їх допитаємо — і не треба буде розгадувати таємницю пасток. Але… мені просто так подумалося, — відразу додала вона. — Напевно, все набагато складніше.

— Так, все складніше, — кивнув ватажок і сів поруч із нею на лавку. — Я не дарма тоді запропонував тобі просканувати туман магічним зором. У нього є одна цікава і неприємна властивість. Вдень він просто заважає орієнтуватися і сприяє тому, що звірі потрапляють у пастки. А от уночі…

— Що? — затамувавши подих, спитала Мірана.

«Невже все так страшно?»

— Вночі він тягне магічну силу, — підтвердив він її припущення. — Не знаю, з чим пов'язана така різниця, можливо, сонячне світло зупиняє шкідливий вплив. Тому я заборонив своїм хлопцям ходити в ліс після заходу сонця. Ми нещодавно заключи торговельну угоду з людьми, хлопці тоді ночували в людських землях і з'ясували цікавий факт: що далі туман від замку, то менше шкоди завдає. Тобто удар спрямований саме на нас.

«Так от чому ночівля у тумані практично не позначилася на моєму резерві! Я тоді була надто далеко від замку».

— Невже нічого не можна зробити? — у неї серце защеміло, коли зрозуміла, в якій небезпеці знаходиться Рік і вся його зграя.

— Ми зробили пару спроб влаштувати нічну засідку, але вже через півгодини хлопці поверталися висмоктаними практично вщент, тільки амулети з талеітом і рятували їх від виснаження, — з гіркотою промовив ватажок. — Навколо замку та прилеглих територій, у тому числі й копалень, встановлений потужний захисний бар'єр, який можливий завдяки запасам талеіту. Але ліс — зовсім інша справа, там надто велика територія, — зітхнув він. — Загалом, тут ми перебуваємо у безпеці, намагаємося розібратися хоча б із наслідками вторгнення та поступово з'ясовуємо його причину. Вибач, що тобі довелося у все це вплутатися. Якби міг, я би позбавив тебе зайвого ризику.