Глава 21 (3) від 07.10

– І що ти робиш? – блідо-блакитні очі Кайлара в напівтемряві трохи мерехтіли, а обличчя, як і завжди, було похмурим.

Мірана не знала, радіти їй чи засмучуватися його присутності, тому обережно сказала:

– Намагаюся знайти свою кімнату.

– Тут??? Ти явно помилилась адресою.

– Мабуть, – пробурмотіла вона і відступила на крок.

– Чому ти взагалі вештаєшся замком у такий час? – він знову скоротив відстань.

«І з якої радості я взагалі маю перед тобою виправдовуватися?!» – подумки обурилася Міра, але відповіла:

– До мене в кімнату заліз Дайл, і я відвела його до батьків. Щоб не заблукати, наставила маячків, але вони раптом зникли!

– Зникли?

– Еге ж.

– Хм… Тобто ти гадки не маєш, куди зараз іти?

– Саме так, – кивнула вона, але по виблискуючому погляду співрозмовника зрозуміла, що даремно була з ним відверта. А може, все це він і влаштував? Рука із заклинанням здригнулася.

– Тоді я тебе відведу, – і усмішка якась дивна.

– Д-дякую, не треба.

– Боїшся мене? – ще пара кроків до неї.

– Н-ніскільки! – пролепетала Міра тремтячим голосом і зробила кілька кроків назад.

– Дарма. Я дуже страшний, коли злюсь. А зараз я безперечно злий! – і хижий оскал на підтвердження слів.

– Н-на кого? – це в неї такий жалюгідний голос?

– Дурне питання.

– Ні, не дурне! – заявила зухвало і вперто.

Перевертень схилив голову набік:

– Слухай, ти взагалі розумієш, що, м'яко кажучи, не зовсім підходиш для цього місця?

– Розумію.

– І?

«Цікаво, якої відповіді він від мене чекає?»

– Рікдару і вам потрібна допомога, – повідомила вона очевидні речі.

– І ти завжди допомагаєш першим зустрічним? – він іронічно підняв брову.

– Якщо це в моїх силах.

Негучний сміх виявився для неї абсолютним сюрпризом.

– Ти – це щось дивне! – сказав з усмішкою. – Непробивна просто.

– Та чого ти від мене взагалі хочеш? – Міра не змогла стримати істеричних ноток.

– Я ж сказав: провести до кімнати.

– Ну так проводжай!

– Гаси свої недозаклинання і йди за мною, – попелястий розвернувся і попрямував коридором.

Мірана деякий час постояла, дивлячись на його спину, що поступово віддалялася, а потім розвіяла магію і поспішила за хлопцем.

– І на кого ж злишся, цікаво, – пробубнила собі під ніс.

– На тих, хто спочатку заплутав і повів тебе в зовсім інший бік, а потім загасив твої маячки, – несподівано відповів «вовк».

«А це хіба не твоя робота? І взагалі! Ти мене справді до кімнати ведеш чи кудись іще?» – вона схвильовано крутила головою, готуючись до будь-яких несподіванок.

Один напівтемний коридор змінювався іншим, потім сходами, ще коридором і знову сходами… Коли перед Міраною виросли рідні двері, вона готова була плакати від радості та полегшення.

– Більше не ходи сама! – сказав похмурий суворо.

Напевно, Міра просто перенервувала, тому що замість того, аби на нього образитися, вона розтягла губи в боязкій усмішці й цілком щиро вимовила:

– Дякую.

Попелястий виглядав здивованим.

– Ти… у такій ситуації ще й усміхаєшся? Ну точно дивна... Що тільки Рік у тобі знайшов? – пробурмотів він і вирушив до себе.

«І як це все розуміти? – дивувалася Міра, дивлячись йому вслід. – Вирішив скористатися нагодою і трохи мене налякати? Чи теж якусь свою перевірку влаштував?»

Вона (так, про всяк випадок) перевірила магічним імпульсом кімнату і, не виявивши нічого підозрілого, увійшла, а потім (теж про всяк випадок) запечатала двері заклинанням, оскільки звичайного замка тут не було. Чари використовувала не дуже сильні (будь-який перевертень при бажанні зламає), зате гучні, так що весь замок збіжиться, якщо що.

«Сподіваюся, у них все ж таки не буде приводу спрацювати, дуже сподіваюся…»