Глава 21

На її ліжку спав вовк. Ну як вовк. Маленький проноза Дайл згорнувся клубком поверх ковдри і солодко сопів, навіть не прокинувшись від її вторгнення. Так, це не дитина, а батьківський головний біль! Будити юного бунтаря було шкода, але якщо зараз замок підніметься на пошуки, поспати не вдасться взагалі нікому.

— Гей, Дайле, — м'яко покликала вона. — Да-айле, прокидайся, хлопче.

Вовченя розплющило одне око і затуманеним поглядом глянуло на Міру, потім позіхнуло, потягнулося і набуло людського вигляду.

— А я на тебе чекав! — заявив він. — Але ти так довго не приходила, що я заснув.

— Ти знову посварився з батьками?

— Ці дорослі... Вони взагалі нічого не дозволяють! — поскаржилася дитина.

— І що ж трапилося цього разу? — дівчина виявила живу зацікавленість.

— Поліз на дерево за птахом.

— Упав?

— Ні, батько встиг підхопити. Ну, і всипав гарненько.

— Зате ти зараз не лежиш зі зламаною ногою чи рукою, — Міра спробувала донести до хлопчика необачність його витівки.

— Матінка знаєш як добре рани заліковує? Вона мене завжди лікує! — гордо сказав він.

Не повівся. Потрібно спробувати інший підхід.

— Це чудово! Тобі дуже пощастило з матусею. Але знаєш, бувають такі травми, від яких можна померти прямо там, на місці. І мати просто не встигне тобі допомогти, — так, пролунало жорстоко, але подібні випадки серед необережних дітей і справді були.

— Я просто хочу стати настільки ж сильним і спритним, як Рікдар, — мало не розплакався малюк.

— Дуже тебе розумію. Але знаєш що? — Мірана йому підморгнула і додала тихіше, ніби повідомляє величезну таємницю: — Він не завжди був таким, як зараз. Колись Рікдар теж був маленьким хлопчиком, але він ніколи не ризикував без важливої на те причини. На нього з народження покладено велику відповідальність! І зараз він став «татом» усім вам, розумієш? А якби багато пустував, то такого чудового ватажка у вас могло б і не бути!

— Але як же тоді я стану сильним, якщо не тренуватимуся? — насупився хлопчина.

— А ти і тренуйся собі далі, тільки обережно, — порадила вона. — Намагайся не засмучувати матусю з татом. Вони дуже за тебе хвилюються, тому й лають. Ну що, ходімо до твоїх батьків? Упевнена, вони всюди тебе шукають.

— Ходімо… — приречено зітхнув Дайл і подав їй руку.

«Це все добре, але куди йти?» — задумалася Міра, коли вони вийшли з вітальні.

— Покажеш дорогу?

— Звісно!

І вони попрямували на пошуки напевно стурбованих Пайна та Нали, а Міра завбачливо ставила маячки, щоб по них повернутися назад.

Поблукавши коридорами і переходами, вони зупинилися біля прочинених дверей. Усередині чувся засмучений голос «вовчиці» і спокійніший, але напружений «вовка». Делікатно постукавши, Міра обійняла дитину за плечі і завела всередину.

— Вибачте за вторгнення, — почала вона з порога. — Дайл вирішив зайти до мене в гості, і ми трохи забалакалися. Він усвідомив свої помилки і намагатиметься бути обережнішим. Адже я все правильно сказала? — запитала Міра у нього.

— Так, я буду обережним, — буркнув малюк і шмигнув під крило матері.

— О, щиро дякую, — та притиснула до себе непосиду. — А то ми вже не знали, що й думати…

— Рада, що змогла допомогти, — кивнула Міра і зібралася вийти.

— Може, я проведу? — запропонував батько сімейства.

— Не варто, — похитала головою вона. — Я поставила маячки, тому знайду дорогу.

Йому краще зараз налагодити контакт із сином.

— Ще раз дякую, — подякував чоловік і злегка вклонився.

Мірана намагалася не піддаватися занепокоєнню, хоча крокувати напівтемними коридорами (та ще й на самоті) було не найприємнішим проведенням часу. Вона йшла по маячках, хоча їй здавалося, що тут вони з Дайлом не проходили. А потім маячки зовсім зникли! Дівчина розгубилася і спробувала намацати їх знову. Нічого! Тонкі нитки страху поповзли тілом, обплітаючи серце і розум. Вона продовжила шлях уперед, поки не дісталася розвилки. Ну, і куди далі? Спробувавши згадати, де вони з Дайлом повертали, вона вирушила ліворуч. Міра проходила повз закриті двері і гобелени, повертала то в один бік, то в інший, поки не зрозуміла, що заблукала.

Згадалося настанова Ріка, щоб не ходила вночі по замку сама, і Мірана знову докорила собі за зайву жалісливість. Але хлопчикові так хотілося допомогти!

Постукавши у найближчі двері й не дочекавшись відповіді, вона рушила далі, але й там ніхто не відчинив. Може, поцілувати мітку та викликати Рікдара? Ага, а потім отримати від нього наганяй за те, що не послухалася. Хоча ні, поцілувати, напевно, таки доведеться, бо в серці оселилася тривога, адже хтось навмисне погасив її маячки. Навіщо та чому — це зараз не так важливо, головне — зв'язатися з Ріком, а потім вони разом подумають над ситуацією.

Міра піднесла тремтячу руку до губ, але спиною відчула чиюсь присутність. Тіло вкрилося холодним потом, і вона, стрибнувши убік, озирнулася, паралельно активувавши пару бойових заклинань. Нехай і слабеньких, зате гамірних. Може, на гуркіт збіжиться народ?