Глава 20 (4) від 05.10 (1)

– Можливо, батько не хотів наражати тебе на небезпеку. Або просто не довіряв. Вибач, не хотів образити, – схаменувся ватажок.

– У твоїх словах є частка правди. Я теж іноді на нього ображалася, що нічого мені не розповідає. І щоразу думала, що якби була сильнішою, він би обов'язково поділився своїми дослідженнями, – насамкінець захотілося розплакатися.

«Та що зі мною таке? Сиджу тут і скаржуся на життя. Ріку і так проблем вистачає, щоб тягнути на собі ще й мої».

– Дякую, що довірилася мені, – перевертень м'яко стиснув її долоню. Знову захотілося плакати, тепер уже від якоїсь щирої ніжності, яка читалася в його погляді.

За вечерею Дайл виглядав насупленим і кидав на батьків скривджені погляди. Напевно, знову щось накоїв, а тепер сердиться, що був покараний. Ох уже цей хлопчина! Але якби не він, зустріч із Рікдаром взагалі б не відбулася. Ця думка здалася несподівано страшною. Ось так проїхати повз і не впізнати цих смарагдових очей, теплої усмішки, м'яких рукостискань. Та ніколи в житті вона від цього не відмовилася б! Час, проведений у катівнях, стомлюючі години у диліжансі і наступна сутичка з трійцею горе-мисливців – мала плата за знайомство з ним.

Сьогодні знову пролунало декілька пісень, що підняло настрій після невдалих дослідів у лабораторії. Провести Міру зголосилася Таліла, і Рікдар з небажанням дозволив сестрі й далі налагоджувати контакт із гостею.

– Щось трапилося? – проникливо запитала дівчина, коли вони йшли коридорами замку.

– Не зовсім, – зітхнула Мірана і запитала: – Батько тобі довіряє?

– Залежить від того, у чому саме. Загальною інформацією ділиться, але щось серйозне обговорює тільки з матусею та братом: я ще не доросла до дорослих справ. А що?

– Та так… Я, начебто, вже давно доросла, але мій тато, вочевидь, так не вважав, – у голосі проти волі майнула образа.

– Не засмучуйся ти так! – вигукнула білявка. – Напевно, ми для них завжди будемо маленькими дівчатками.

Лілу відчайдушно захотілося чмокнути в щоку й обійняти. Безперечно, мати сестру напрочуд чудово!

Деякий час Міра сиділа у вітальні і думала про батька. Як там справи у хлопців, які вирушили на пошуки? Чи вдалося їм щось дізнатися? Коли очі почали злипатися, вона відчинила двері спальні і ледь не заверещала від несподіванки. Сон як рукою зняло.