Глава 17 (1) від 18.09

– Як усе минулося? – спитав Рікдар, коли вони прямували до лабораторії, що, як виявилося, розташовувалася в окремому крилі.

– Ти про що? – уточнила Міра якнайнейтральніше, але на перевертня намагалася не дивитися.

– Моя мати не казала тобі нічого… ем… незвичайного?

«Ще як казала! Занадто багато всього!»

– Ну… ми обговорювали облаштування замку… І вона сказала, що мені тут завжди раді, – довелося відбутися напівправдою. Не повідомляти ж про «пухнасті грудочки» та інші речі?!

– Так, дуже раді, – луною повторив він.

Якийсь час вони мовчали, а потім стало зовсім не до розмов, тому що в лабораторії було кілька перевертнів, включаючи Ройса та Кайлара. Саме приміщення нагадувало головну лабораторію академії: простору залу з безліччю шафок та столів, на яких розташовувалося різноманітне обладнання, колбочки, реторти та ще повно всякої всячини. Наскільки зрозуміла Міра, є ще кілька невеликих кімнат для закритих досліджень. От би собі одну таку кімнатку та вільного часу побільше!

– Ну що, як справи? – ватажок підійшов до побратимів.

– Поки що все як і раніше, – безрадісно відповів Ройс.

– Нічого, намагатимемося знову. Давай сюди цю штуковину, я спробую, – розпорядився Рік. – А Міра нехай подивиться.

На стіл перед ними лягла жахлива конструкція, що ощирялася на присутніх металевими зубами.

– Воно навіть без шкідливої ​​магії моторошно виглядає, – скривилася Мірана.

– Так, погань рідкісна, – сплюнув Кайлар і відвернувся.

Хотілося вірити, що він мав на увазі саме пастку.

– Спробуй просканувати, – запропонував ватажок.

Вона увімкнула магічний зір і спробувала розгледіти нитки заклинання. Ех, нічого конкретного, тільки спільне місиво, ніби пряжа, що звалялася. Це ж наскільки потрібно бути сильним магом, щоб побачити всі ниточки і тим паче створити щось подібне? Похитавши головою, Міран відійшла на пару кроків, щоб не заважати Ріку.

Він наблизився і підняв руку над капканом, створив потік енергії і почав читати якесь заклинання. Зубаста конструкція почала мерехтіти, а голос «вовка» звучав все твердіше. На його обличчі читалася напруга, але дихання було рівним і глибоким, хоч по скроні побігла крапелька поту. Нарешті пастка спалахнула і згасла, а ватажок різко видихнув.

– Förbannat!

Вочевидь, зеленоокий вилаявся. Підлазити чоловікові під руку, коли в нього щось пішло не так – остання справа. Тому Міра просто мовчала і чекала на його подальші дії, замість того, щоб закидати співчутливими фразами, на кшталт, «Що, нічого не вийшло?», «Ну, не засмучуйся, наступного разу вийде!» та іншими дурницями.

Рікдар намагався ще й ще, але все виходило з тим самим результатом, а Міра спостерігала за його діями, запам'ятовувала тонкощі і напружено міркувала.