Обід пройшов набагато скромніше, ніж учорашня святкова вечеря, і так було навіть краще. Міра почувала себе вільніше, атмосфера не так тиснула, та й погляди перевертнів тепер були нейтральнішими і менше напружували. Рік змінив одяг, але знову був у чорному, хоча Міран не мала нічого проти: цей колір дуже йому пасував.
Відразу після їжі Раміна захопила їх у свої покої для ґрунтовної бесіди. Дорогою вони обговорювали можливі вдосконалення замку, і Міра розповіла і про поскрипуючі петлі, і про гобелени, що втратили яскравість, і про інші дрібниці, які помітила.
– А тепер давай поговоримо про справді важливі речі, – приголомшила гостю «вовчиця», коли вони розташувалися в її вітальні.
«Приїхали! Так облаштування замку було лише приводом?!»
– Давайте, – відповіла Мірана, яка не знала, чого їй чекати.
– Бачу, ти напружилася, – зауважила співрозмовниця. – Не треба, не хвилюйся так. Я не маю наміру тебе образити, просто хотіла поговорити про мого сина і ваші з ним стосунки.
– Чому ж не поговорити… – пробурмотіла Міра.
Білявка уважно подивилася на неї і раптом запитала:
– Він тебе змусив взяти участь у ритуалі? Чи це було добровільне рішення?
«А вам проникливості не позичати…» – господиня викликала мимовільну повагу.
– Скажімо так… – Мірана намагалася дібрати правильні слова, щоб не спотворити суть. – Він зміг мене переконати. І зараз все відбувається за моєю згодою.
– На тобі його мітка. Ти знаєш, що це означає? – пролунало нове питання.
– Що він мене «застовпив»?
«Вовчиця» трохи помовчала.
– Приблизно так. Мітку ставлять на жінку, з якою хочуть створити сім'ю, – нарешті повідомила вона.
– Ем… У нас із ним не ті стосунки, – поспішила розвіяти непорозуміння Міра. – Рікдар сказав, що це тимчасово і після ритуалу він її зніме.
– Якщо сказав, то зніме. Можеш йому вірити, – серйозно сказала Раміна. – Але… що на рахунок тебе? Ти справді хочеш, щоб він її зняв?
«А хіба в цьому можуть бути якісь сумніви?!»
– Я… Так, звичайно!.. – випалила Мірана, але потім додала тихіше: – Напевно…
«Вовчиця» похитала головою.
– Схоже, ти ще не розібралася у собі.
«Та як тут розібратися, якщо навалилося стільки всього і відразу?!»
– Я не знаю… не розумію, що відбувається. Його очі... Вони дивно на мене діють. Адже це якась магія, правда?
– Хто знає… – задумливо промовила Раміна. – Ти все ж таки людина, тому, на жаль, нічого конкретного сказати не можу. От якби була вовчицею…