Глава 16

Збір «подарунків» продовжився. Міра з жалем переконалася, що пастки справді небезпечні: за ніч та ранок вони забрали кілька життів. Сумно було бачити звірів, що потрапили в капкани, які так і загинули без надії на порятунок. Еге ж, опинитися в такій пастці і ворогові не побажаєш, адже цей зайчик або он той кабанчик могли прожити довше. І хай би їх потім упіймав вовк і втамував голод (так влаштована природа), зате тепер жертв доводиться просто ховати, бо після незрозумілого магічного впливу м'ясо непридатне для їжі. А це означає, що нечисленна дичина пропадає дарма, а у зграї може початися голод.

Часом магічні вогники касли (траплялися ті самі перебої з магією) і доводилося йти наосліп. В один із таких моментів Міра відчула, як земля йде в неї з-під ніг. Але Рік миттєво підхопив її за талію і втримав, а потім узяв за руку. Потиск руки був упевненим, але досить делікатним, тобто і кістки не тріщали, і допомога негайно надавалася, коли Мірана ще кілька разів оступилася. Загалом, так вони й ходили лісом, як пришиті.

Ройс і Кайлар ніяк не коментували те, що відбувалося, але вона спиною відчувала їхні зацікавлені погляди. А капкани стали траплятися все рідше і рідше.

— Ну що, повертаємося? — запитав шатен, коли за досить тривалий термін вони не виявили жодної пастки.

— Так, вже час, — погодився ватажок. — Думаю, тепер можна відрядити хлопців на полювання. П'ятеро нехай залишаються, а ми повертаємось у замок.

Дорога назад зайняла менше часу, ніж думала Міра. Можливо, це тому, що тепер вони йшли впевненіше і робили менше зигзагів? Вона ще раз приклалася до фляги, після чого напився і Рікдар, теж не застосувавши заклинання очищення і поглядаючи на Мірану напівприкритими очима, в яких плескалася смарагдова лава. І чому їй раптом закортіло сховатися за найближчим деревом?!

Замок, що виринув із туману, здався таким рідним, ніби Мірана й справді повернулася додому. Напевно, такі відчуття через небезпеки, що чатують на них у лісі. А тут все ж таки можна почуватися в безпеці.

«Хоча ні, у відносній безпеці», — виправилася Міра, коли знову впіймала на собі погляд Кайлара, а потім зустрілася з чарівними очима Ріка. Так вона підсяде на заспокійливі заклинання, бо без них поряд із цими хлопцями просто неможливо.

Коли «розвідзагін» заїхав у двір, диліжанс був уже готовий до від'їзду, чекали лише повернення ватажка, який убезпечив шлях від пасток. Близько першої години дня карета у супроводі трьох перевертнів залишила замок. До цього часу всі люди були нагодовані, а їхня пам'ять — ґрунтовно підчищена. З кожною хвилиною вони забувають події останніх днів, і коли дістануться людських земель, у голові залишаться лише спогади про від'їзд зі столиці. Та й скромної непоказної дівчини, яка мала сидіти на місцях «для слуг», ніколи з ними не було. Ну так, порожнє восьме місце, не завжди ж карета їздить повністю укомплектованою?! Загалом, вони не згадають ні Мірану, ні вовків, і це в їхніх інтересах.

Диліжанс і проводжаті зникли в тумані, а за ним вирушила ще трійця перевертнів, яких ватажок спорядив на пошуки батька Міри. Потім ватажок дав знак готуватися до обіду.

— А ці «вовки»… ем, хлопці… Вони хоч поїли перед дорогою? — не втримавшись, спитала вона.

Він глянув на неї дивним поглядом:

— Їм була би приємна твоя турбота. Так, звичайно. Ті, хто мав виїхати, вже пообідали і навіть взяли провізію із собою.

«Боги! Здається, я й справді починаю поводитися як матуся цього волохатого племені!» — зніяковіла Мірана і в супроводі Ріка, який вирішив її провести, попрямувала в спальню, щоб переодягнутися і привести себе до ладу після «прогулянки». Швидко здійснивши водні процедури, Міра знову вбралася в блакитну сукню, в якій була вранці, і вирішила, що штани одягатиме лише для походів лісом. До зміни стилю одягу все ж таки треба звикати поступово.

Обід пройшов набагато скромніше, ніж учорашня святкова вечеря, і так було навіть краще. Міра почувала себе вільніше, атмосфера не так тиснула, та й погляди перевертнів тепер були нейтральнішими і менше напружували. Рік змінив одяг, але знову був у чорному, хоча Міран не мала нічого проти: цей колір дуже йому пасував.

Відразу після їжі Раміна захопила їх у свої покої для ґрунтовної бесіди. Дорогою вони обговорювали можливі вдосконалення замку, і Міра розповіла і про поскрипуючі петлі, і про гобелени, що втратили яскравість, і про інші дрібниці, які помітила.

— А тепер давай поговоримо про справді важливі речі, — приголомшила гостю «вовчиця», коли вони розташувалися в її вітальні.

«Приїхали! Так облаштування замку було лише приводом?!»

— Давайте, — відповіла Мірана, яка не знала, чого їй чекати.

— Бачу, ти напружилася, — зауважила співрозмовниця. — Не треба, не хвилюйся так. Я не маю наміру тебе образити, просто хотіла поговорити про мого сина і ваші з ним стосунки.

— Чому ж не поговорити… — пробурмотіла Міра.

Білявка уважно подивилася на неї і раптом запитала:

— Він тебе змусив взяти участь у ритуалі? Чи це було добровільне рішення?

«А вам проникливості не позичати…» — господиня викликала мимовільну повагу.

— Скажімо так… — Мірана намагалася дібрати правильні слова, щоб не спотворити суть. — Він зміг мене переконати. І зараз все відбувається за моєю згодою.