Глава 13 (3) від 09.09

Коли пробило опівночі, Міра вийшла на балкон. Зірки на небі сяяли несподівано яскраво, половина місяця нагадувала про те, що має статися за тиждень. Подивившись униз, Міра побачила під'їзний майданчик, який висвітлювався безліччю магічних вогнів різних кольорів.

Рікдар був уже там, його оточувала зграя. Як і інші, він перебував у вовчій іпостасі, і Міра зловила себе на тому, що із задоволенням розглядає цей його бік. Ватажок підняв морду вгору, і Мірана йому помахала, бажаючи показати, що ось вона (раптом йому звідти погано видно?) і не забула про його прохання.

Ватажок трохи кивнув і взяв першу ноту, потім завив ще й ще, далі до нього приєдналася пара побратимів, і, нарешті, «пісню» підхопили інші. Вовчий спів… Саме спів, бо пересічним словом «виття» не можна описати всю палітру звуків і переливів вовчих голосів. А які відчуття він викликав у душі... Щось усередині тріпотіло на кожній ноті, народжуючи в грудях біль і в той же час викликаючи хвилю тепла. Шкіра вкрилася мурашками, і по тілу проходило дивне тремтіння. Воістину, перед Мірою розігрувалося магічне дійство, яке чужинцям точно не показують. Безумовно, їй було надано велику честь.

Міра насолоджувалася теплою зоряною ніччю, легким вітерцем, який грав з її волоссям, і цим справжнім концертом. Наскільки їй було видно, Рікдар заплющив очі й отримує від «музики» не менше задоволення. Він великий і сильний, але чому ж так хочеться вберегти його від неприємностей і зайвого ризику?! Звідки ця незрозуміла турбота, яка раптом народилася в душі до величезного та дуже небезпечного хижака?!

Коли спів замовк, настала напрочуд урочиста тиша. Міра боялася порушити її необережним словом чи дією, тому просто мовчала і трохи всміхалася. Чорний вовк знову на неї подивився і повільно пішов до замку. Зграя розступилася перед ватажком, а потім пішла за ним. І справді, вже пізно, тому настав час укладатися спати.

Мірана з небажанням повернулася до кімнати (так би й стояла, дивлячись на зірки), розчесала довге волосся, заплела їйого в косу і зняла сукню. Одягнувшись у нічну сорочку, яку побачила на ліжку після повернення з вечері, вона залізла під ковдру, зручніше влаштувалася на подушках і прикрила очі, сподіваючись тут же заснути. Але де там! Враження від цього довгого і багатого на події дня так і тіснилися в голові, не даючи поринути у світ мрій. Особливо яскраво в пам’ять врізалися приманливі смарагдові очі, які навіть зараз, коли їхній власник знаходився в іншій частині замку, не давали спокою і викликали дивний трепет у грудях.

Поступово сяюча зелень розпливлася до неймовірних розмірів і затопила все навколо: Мірану зморив сон. Але навіть уві сні вона продовжувала бачити зелені вири, які дивовижно заспокоювали, даруючи почуття захищеності, і одночасно шалено хвилювали, змушуючи серце битися швидше.