Глава 12

Сидіти «на чолі столу» у всіх на очах було хвилююче. Занадто сильно на неї не вирячалися, але Міра раз у раз ловила на собі погляди зграї. Від цього в неї шматок у горло не ліз, тому вона знову застосувала до себе заклинання заспокоєння. Поступово хвилювання відступило, а від ароматних запахів голова пішла обертом, закортіло спробувати і те, і це, і навіть он те.

Перевертні-вовки поводилися за столом дуже культурно, що викликало приємний подив і дозволило вкотре переконатися: у них більше людських рис, ніж звіриних. Не було гучних тостів, як у придорожніх тавернах, не було вина, лише фруктові напої чи чиста вода. Їжа виявилася настільки ж смачною, як і недавній суп, і Міра із задоволенням поласувала запеченою дичиною, м'ясним рулетом та овочами, а потім насолодилася ягідним пирогом. Мати Рікдара час від часу розважала гостю бесідою, так що вечеря пройшла в досить приємній атмосфері.

— Скажіть, а Кайлар також ваш син? — зважилася спитати у неї Мірана.

— Чому ти так вирішила?

— Ну… Ви сказали «мій хлопчик», от я і…

«Вовчиця» всміхнулася:

— Я довгий час була тут господинею, тому можна сказати, що вони всі мої діти. Але кревної спорідненості між нами немає. Обраниця Рікдара теж стане всій зграї «матір'ю», як він зараз є «батьком».

«Ого-го! Придбати за раз стільки волохатих «дітей»… До цього мене життя не готувало…»

— За Міру, рятівницю Дайла! — ватажок підняв кубок і видав якийсь дивний вигук, який підхопили всі інші.

«А ось і перший тост...» — зніяковіло подумала Міра, яка не звикла бути в центрі уваги. Однак перший тост виявився єдиним. Мабуть, у них подібні «прославлення» справді робляться лише з якогось важливого приводу.

Під час трапези Мірана поступово перестала відчувати дискомфорт через перевертнів, що заполонили зал, і дедалі більше милувалася профілем свого супутника. Прямий ніс, високі вилиці, чітко окреслене підборіддя, напрочуд довгі вії. Якщо не знати, що він у будь-яку мить може перетворитися на волохату кігтисту й ікласту потвору (гаразд, у милого великого пухнастого песика), то в його компанії можна було б не так сильно напружуватися.

— Що? — спитав Рікдар, скосивши очі.

«Застукав!» — зніяковіла Міра, але погляд не відвела, тому що знову потонула в його чарівних очах.

— Ем… Нічого. Намагаюся видивитися в тобі звірячі риси, — сказала чисту правду.

— І як? Виходить? — примружився ватажок.

— Є трохи. А в іншому… хлопець як хлопець.

— І на тому спасибі, — хмикнув він.

— Симпатичний хлопець, — додала вона, перш ніж встигла подумати.

— Навіть так?! Гадаю, за мірками людини це втішна оцінка, — зауважив спокійно, без глузування.

— Можна і так сказати, — спробувала вона завершити розмову, і він не наполягав на продовженні. І це дуже добре, бо Мірана наговорила б йому компліментів, які так і рвалися назовні.

«Ні, ну він точно використовує якусь чарівну магію! Інакше б мене так не тягнуло на відвертість…»

Сидіти поряд із Рікдаром, відчувати його ваблячий запах і одночасно намагатися думати було складно. А якщо ще й у вічі дивитися… Міра додала заспокійливих чарів і заклинання прояснення розуму, це допомогло взяти себе в руки.

Залишок трапези пройшов більш-менш спокійно, а потім хтось із перевертнів дістав лютню і почав співати приємний мотив. Дехто підхопив пісню — і незабаром зал наповнився мелодійними звуками незрозумілою мовою.

— Я теж заспіваю для тебе сьогодні ввечері, — прошепотів Рікдар, обдавши щіку теплим подихом. — Але це буде не зовсім звичайна пісня.

— Правда? — відгукнулася вона, а серце застукало як шалене. — Буду чекати з нетерпінням.

— Тоді ближче до півночі вийди на балкон.

«Вийди на балкон...»

Ну чому це прохання виглядає так… так романтично?! Він, напевно, не мав на увазі нічого такого, проте Міра відчула себе героїнею любовного роману, якими, як і більшість дівчат в академії, не гидувала під час навчання. Потрібно ж було чимось відволікатися від занять і компенсувати відсутність особистого життя.

Пролунало ще кілька спільних пісень, і ватажок запропонував провести Мірану до кімнати. Побажавши доброї ночі батькам Рікдара та його друзям, вона піднялася з місця і пішла за «вовком».

Побачивши, що Хазяїн вийшов з-за столу, решта присутніх теж потихеньку почала підніматися. Чоловік із сірим волоссям і жовтими очима і шатенки з такими ж очима знаходилися неподалік і дивилися на Міру несподівано дружніми поглядами. Поруч із ними стояв малюк років п'яти-шости, сіроволосий і жовтоокий.

— Це батьки врятованого тобою щеня і сам Дайл, — тихо повідомив Рікдар. — Хочуть висловити подяку.

— Та не варто… — відмахнулася вона.

— Варто. Не ображай їх відмовою.

— Якщо ти так кажеш, то гаразд, — змирилася Міра й усмішкою зустріла трійцю, що якраз підійшла.

Вовка звали Пайн, вовчицю — Нала. Вони були доброзичливими, але надто бурхливо емоції не демонстрували. Вовченя явно було на щось ображене, але на Міру поглядало на диво пустотливим поглядом.