Глава 12 (1) від 04.09

Сидіти «на чолі столу» у всіх на очах було хвилююче. Занадто сильно на неї не вирячалися, але Міра раз у раз ловила на собі погляди зграї. Від цього в неї шматок у горло не ліз, тому вона знову застосувала до себе заклинання заспокоєння. Поступово хвилювання відступило, а від ароматних запахів голова пішла обертом, закортіло спробувати і те, і це, і навіть он те.

Перевертні-вовки поводилися за столом дуже культурно, що викликало приємний подив і дозволило вкотре переконатися: у них більше людських рис, ніж звіриних. Не було гучних тостів, як у придорожніх тавернах, не було вина, лише фруктові напої чи чиста вода. Їжа виявилася настільки ж смачною, як і недавній суп, і Міра із задоволенням поласувала запеченою дичиною, м'ясним рулетом та овочами, а потім насолодилася ягідним пирогом. Мати Рікдара час від часу розважала гостю бесідою, так що вечеря пройшла в досить приємній атмосфері.

– Скажіть, а Кайлар також ваш син? – зважилася спитати у неї Мірана.

– Чому ти так вирішила?

– Ну… Ви сказали «мій хлопчик», от я і…

«Вовчиця» всміхнулася:

– Я довгий час була тут господинею, тому можна сказати, що вони всі мої діти. Але кревної спорідненості між нами немає. Обраниця Рікдара теж стане всій зграї «матір'ю», як він зараз є «батьком».

«Ого-го! Придбати за раз стільки волохатих «дітей»… До цього мене життя не готувало…»

– За Міру, рятівницю Дайла! – ватажок підняв кубок і видав якийсь дивний вигук, який підхопили всі інші.

«А ось і перший тост...» – зніяковіло подумала Міра, яка не звикла бути в центрі уваги. Однак перший тост виявився єдиним. Мабуть, у них подібні «прославлення» справді робляться лише з якогось важливого приводу.

Під час трапези Мірана поступово перестала відчувати дискомфорт через перевертнів, що заполонили зал, і дедалі більше милувалася профілем свого супутника. Прямий ніс, високі вилиці, чітко окреслене підборіддя, напрочуд довгі вії. Якщо не знати, що він у будь-яку мить може перетворитися на волохату кігтисту й ікласту потвору (гаразд, у милого великого пухнастого песика), то в його компанії можна було б не так сильно напружуватися.

– Що? – спитав Рікдар, скосивши очі.

«Застукав!» – зніяковіла Міра, але погляд не відвела, тому що знову потонула в його чарівних очах.

– Ем… Нічого. Намагаюся видивитися в тобі звірячі риси, – сказала чисту правду.

– І як? Виходить? – примружився ватажок.

– Є трохи. А в іншому… хлопець як хлопець.

– І на тому спасибі, – хмикнув він.

– Симпатичний хлопець, – додала вона, перш ніж встигла подумати.

– Навіть так?! Гадаю, за мірками людини це втішна оцінка, – зауважив спокійно, без глузування.

– Можна і так сказати, – спробувала вона завершити розмову, і він не наполягав на продовженні. І це дуже добре, бо Мірана наговорила б йому компліментів, які так і рвалися назовні.

«Ні, ну він точно використовує якусь чарівну магію! Інакше б мене так не тягнуло на відвертість…»

Сидіти поряд із Рікдаром, відчувати його ваблячий запах і одночасно намагатися думати було складно. А якщо ще й у вічі дивитися… Міра додала заспокійливих чарів і заклинання прояснення розуму, це допомогло взяти себе в руки.