– А як же я?! – виглянула з-за Балагура миленька білявочка років шістнадцяти. Її лукаві блідо-блакитні очі, та й риси обличчя, були знайомі й так схожі на…
– А тобі треба менше грати в ігри та ховатися за Ройсом! – суворо промовив ватажок, але було видно, що це напускна суворість. – Що подумає наша гостя, коли побачить, скільки легковажності у моїй сестрі?!
– Чому легковажності?! Я ж просто пожартувала! – дівчина вдала, що образилася, але довго хнюпитися не змогла і повернулася до Міри: – Привіт, я Таліла, але можеш звати мене Ліла. А на брата не звертай уваги, він просто сухар, – додала тихіше, але її все одно почули і відповіли стриманими посмішками, як і сама Міра.
Мабуть, до подібної поведінки «спадкоємиці» зграя давно звикла, і лише брат намагається хоч якось її виховувати. Як не дивно, юна вовчиця Мірані сподобалася. Для шістнадцятирічної дівчини не найгірша поведінка. Було б набагато гірше, якби Ліла корчила із себе дорослу і зарозуміло задирала ніс.
– Що ж, ходімо до столу, – Раміна зробила запрошуючий жест, а потім раптом відійшла від чоловіка і підхопила Міру під руку. – Ріку, я ненадовго вкраду твою супутницю.
– Добре. Тільки не розповідай їй про моє дитяче бешкетування, – посміхнувся він.
– Ні в якому разі! Зробиш це сам, коли настане час, – у тон відповіла та й повела Мірану в глиб залу.
Дівчина пручатися не стала, тим паче спину неприємно буравив погляд попелястого. Та й інші перевертні почали розсідатися за столи.
– Тут дуже гарно, – невпевнено промовила Міра, якій було цікаво, навіщо вона знадобилася матері ватажка.
– Дякую. А ще я дуже тішуся, що моє вбрання припало тобі до смаку, – прошепотіла білявка. – Ти чудово в ньому виглядаєш. Як я розумію, справа не обійшлася без побутових чар? – проникливо помітила вона.
– Так, я за професією маг-побутовик.
– О, як цікаво. Якщо в тебе виникнуть думки, що і як у замку можна покращити, не соромся, кажи. Я намагаюся бути гарною господаркою, але побутова магія все ж таки не моя спеціальність.
– Ні-ні, замок у відмінному стані! – поспішила запевнити її Міра. – Хіба що можна внести пару доповнень…
– Може, обговоримо деталі завтра після обіду? – запропонувала Раміна. – Якщо у вас із Рікдаром немає жодних важливих справ.
А ось це дуже гарне питання!
– Поки не знаю, він ще нічого щодо завтрашнього дня не казав. У будь-якому разі, я із задоволенням з вами поспілкуюся.
– Тоді до зустрічі, люба, – вона підвела Мірану до хазяйського столу і повернулася до Похмурого, який, як виявилося, слідував за ними по п'ятах: – Кайларе, мій хлопчику, припини вже супити брови. Сьогодні ми маємо привід для радості.
«Он як… Значить, ти в нас Кайлар», – збагнула Міра, спостерігаючи за тим, як попелястий дуже невдало спробував зобразити на своєму обличчі якусь подобу доброзичливості.
Врешті Міра з Рікдаром зайняли центральні крісла, які були трохи вищими й масивнішими за інші, праворуч від неї розмістилися батьки ватажка і Таліла, а ліворуч від нього самого – Ройс і Кайлар. Така собі еліта вовчої зграї, хоча Мірана відчувала, що на цьому святі є зайвою, надто незвичайна була атмосфера. Чи на неї так діяло близьке сусідство ватажка?