Глава 8

— Я? — не зовсім зрозуміла Мірана. — Але навіщо?

— Магічка, незаймана (на цьому місці Міра відчула, що заливається фарбою). Я ні в чому не помилився? — голос ватажка був спокійний. Він над нею не кепкував, а справді хотів почути відповідь.

— Н-ні, ні в чому… — вона опустила очі. Дивитися на нього зараз було вище її сил. Тільки цікаво, як він дізнався, що вона все ще зберегла цноту? За запахом, чи що?

— Добре. Ти мене влаштовуєш!

І це прозвучало… як констатація факту, остаточна та безповоротна. А Мірана дуже не любила, коли рішення ухвалювали за неї.

— Влаштовую? В якому сенсі?

— Аби провести з тобою ніч повного місяця! — приголомшив «вовк». — Твоя незаймана кров — одна з важливих умов ритуалу ініціації.

«Чудово просто! А мені це навіщо потрібно? І ти, волохатий, мене зовсім не влаштовуєш!»

Але замість цього Міра запитала інше, так само не підводячи очей:

— Чому саме я? Хіба мало магічок, які ще не одружилися?

— Жінко, ти ставиш надто багато запитань. Але тобі пощастило: я на них відповім.

— Правда? — вона зробила це інтуїтивно: з радісним трепетом підвела очі, подалася вперед, ніби чекаючи дива, і надто пізно взяла себе в руки.

«Який сором! Повелася, як дитина в очікуванні казки або порції солодощів...»

Проте ватажок відреагував зовсім не так, як вона побоювалася. У його погляді не було глузування чи зневаги до такої нестриманості в поведінці гості. Натомість в очах Рікдара запалилася... усмішка, хоча губ вона не торкнулася.

— Не бачу причин тримати тебе в невідомості або лукавити, — сказав він. — Подібні ритуали з абиким не проводять, а ти... мені сподобалася.

«Та невже! Ось так одразу взяла та сподобалася?! — скептично подумала Міра, а потім схаменулася: — Хоча… хто цих перевертнів розбере, які у них порядки?! Може, для них нормальна поведінка «прийшов, побачив, уволік»?! Та й принюхується він до мене постійно, навіть зараз...»

— Я? Сподобалася? — запитала вона, щоб хоч щось сказати. Ну і, можливо, викликати ватажка на відвертість.

Цього разу по його губах все ж таки ковзнула якась подоба усмішки, а риси обличчя трохи пом'якшилися, ніби ватажок говорив про щось приємне:

— Там, у лісі, я бачив усе від самого початку. Ти була дуже сміливою та хороброю. І відчайдушною теж. Я якраз збирався звільнити Дайла, але з'явилася ти... і не дала мені шансу втрутитися, все зробила сама. Такі жінки заслуговують на повагу. ТИ заслуговуєш на повагу.

Міра думала, що не дочула, настільки неймовірним було те, що вона почула. Їй і раніше говорили компліменти (у чомусь щирі, у чомусь удавані), але ще ніколи в житті вона не відчувала від себе самої такої віддачі. У грудях розтеклося дивне тепло, і навіть серце на мить защеміло. Подібна реакція на чужі слова була новинкою. Адже він зовсім не захоплювався її зовнішністю, не співав хвалебні оди голосу чи точеній фігурці. Рікдар помітив саму суть, яку вона намагалася нікому не показувати, тому що жінці не личить поводитися «по-чоловічому» і вплутуватися в битви. Функцію захисника зазвичай виконує саме чоловік.

— Мабуть, я виглядала безглуздо, — пробурмотіла вона. — Одна проти трьох чоловіків…

— Ти виглядала… — він зробив невелику паузу, — як мати, яка захищає дитинча. Хоча це була зовсім не твоя дитина. Думаю, своїх власних ти захищала б із іще більшим завзяттям. Подібна поведінка може здатися смішною лише дурню.

Та що ж таке діється, га? Адже він не сказав нічого особливого, але чергова хвиля тепла затопила серце. Напевно, це через те, що його похвала не носила в собі елемент лукавства чи хибних лестощів, коли жінці намагаються запудрити мізки і затягнути в ліжко. Перевертень чесно заявив про свої наміри і оцінював її людські якості, а це значно важливіше визнання.

Мірана жахнулася, що він так легко зміг зачепити якусь чутливу ноту в її серці, тому спробувала повернути думкам ясність і не піддаватися «солодким промовам» господаря замку.

— У мене є право відмовитись від ритуалу? — якомога стриманіше поцікавилася вона.

— Є.

«Справді?»

— І що станеться, якщо я буду проти? — тканина спідниці під пальцями все ж тріснула.

Рікдар якийсь час мовчав і лише випивав її душу своїми запаморочливими очима, але потім таки відповів:

— Я тебе відпущу, а мої підлеглі допоможуть залишити пустку.

«От так просто? Не може бути!»

— І все?

— Ні, не все. Цим рішенням ти поставиш під загрозу життя людей, які були з тобою, — промовив «вовк» абсолютно безпристрасно. Тобто поблажливості точно не буде.

— Ви… мене шантажуєте? — запитала Міра тремтячими губами, але відразу себе посварила за виявлену слабкість.

— Якщо хочеш, можеш вважати і так, — озвався він. — Ти підеш, вони залишаться.

Від обурення дівчина навіть із крісла схопилася.

— Але ж вони ні в чому не винні! Ці люди…

— Ці люди хотіли тебе кинути! — перебив ватажок. — Чи ти про це вже забула?