Глава 8 (1) від 28.08

– Я? – не зовсім зрозуміла Мірана. – Але навіщо?

– Магічка, незаймана (на цьому місці Міра відчула, що заливається фарбою). Я ні в чому не помилився? – голос ватажка був спокійний. Він над нею не кепкував, а справді хотів почути відповідь.

– Н-ні, ні в чому… – вона опустила очі. Дивитися на нього зараз було вище її сил. Тільки цікаво, як він дізнався, що вона все ще зберегла цноту? За запахом, чи що?

– Добре. Ти мене влаштовуєш!

І це прозвучало… як констатація факту, остаточна та безповоротна. А Мірана дуже не любила, коли рішення ухвалювали за неї.

– Влаштовую? В якому сенсі?

– Аби провести з тобою ніч повного місяця! – приголомшив «вовк». – Твоя незаймана кров – одна з важливих умов ритуалу ініціації.

«Чудово просто! А мені це навіщо потрібно? І ти, волохатий, мене зовсім не влаштовуєш!»

Але замість цього Міра запитала інше, так само не підводячи очей:

– Чому саме я? Хіба мало магічок, які ще не одружилися?

– Жінко, ти ставиш надто багато запитань. Але тобі пощастило: я на них відповім.

– Правда? – вона зробила це інтуїтивно: з радісним трепетом підвела очі, подалася вперед, ніби чекаючи дива, і надто пізно взяла себе в руки.

«Який сором! Повелася, як дитина в очікуванні казки або порції солодощів...»

Проте ватажок відреагував зовсім не так, як вона побоювалася. У його погляді не було глузування чи зневаги до такої нестриманості в поведінці гості. Натомість в очах Рікдара запалилася... усмішка, хоча губ вона не торкнулася.

– Не бачу причин тримати тебе в невідомості або лукавити, – сказав він. – Подібні ритуали з абиким не проводять, а ти... мені сподобалася.

«Та невже! Ось так одразу взяла та сподобалася?! – скептично подумала Міра, а потім схаменулася: – Хоча… хто цих перевертнів розбере, які у них порядки?! Може, для них нормальна поведінка «прийшов, побачив, уволік»?! Та й принюхується він до мене постійно, навіть зараз...»

– Я? Сподобалася? – запитала вона, щоб хоч щось сказати. Ну і, можливо, викликати ватажка на відвертість.

Цього разу по його губах все ж таки ковзнула якась подоба усмішки, а риси обличчя трохи пом'якшилися, ніби ватажок говорив про щось приємне:

– Там, у лісі, я бачив усе від самого початку. Ти була дуже сміливою та хороброю. І відчайдушною теж. Я якраз збирався звільнити Дайла, але з'явилася ти... і не дала мені шансу втрутитися, все зробила сама. Такі жінки заслуговують на повагу. ТИ заслуговуєш на повагу.