Глава 5

Мірана намагалася виглядати незворушною, але її мучили хвилювання і занепокоєння. Хазяїн Вовчої пустки… Це, по суті, голова роду та власник навколишніх земель. Відчуття від його присутності були знайомими... Під час зустрічі з тим страшним чорним вовком вона відчувала схожий трепет, який виник в ній і тепер, коли почула голос Рікдара (чи Міра просто на всіх сильних самців так реагує?!). І якщо вона все правильно зрозуміла, хижак зі смарагдовими очима, від погляду якого підгинаються коліна, і є їхній ватажок. У ньому було стільки сили і могутності... Тільки такий зміг би підкорити когось на зразок Балагура чи Похмурого і при цьому явно не підкорявся нікому, тільки собі самому. До того ж не можуть два ватажки перебувати на одній території, а чорний поводився надто по-господарськи і не був схожим на того, хто випадково сюди забрів. І цей його напіврик-напіввий, що розійшовся околицями… Він покликав своїх людей… ем, свою зграю.

Мірі одночасно й хотілося, і не хотілося переконатися у своїх здогадах і дізнатися, як же виглядає їх ватажок у людському обличчі і чи зустрінеться вона знову із сяючим поглядом гіпнотизуючих смарагдових очей, проте Рікдар чомусь не поспішав з’являтися перед нею власною персоною. Вона ясно відчувала, що він десь попереду, у сивих клаптях туману, вміло веде за собою їхній загін. Надто вже впевнено вибирали дорогу попелястий із шатеном, ніби по торованій колії йшли. Та й магічні вогники допомагали орієнтуватися. Але тут справа не в тому, що це їхня земля і вони знають тут кожен куточок, а в тому, що їх вів ватажок.

Переветні регулярно принюхувалися і повертали то в один бік, то в інший. Часом вона чула голос Рікдара: він віддавав якісь команди своєю мовою, і то один, то інший «вовк» відокремлювався від групи, а потім повертався із капканами, схожими на ті, в які потрапило вовченя.

— Хтось вдерся на наші землі та наставив пасток, — пояснив Балагур. — І вже не вперше. Вони з магічною складовою: силу висмоктують.

Він ішов трохи попереду і навіщось притримував коня за хомут. Чи то побоювався, що Міра щось намагічить і спробує на ньому втекти, чи навпаки: страхував її, якщо гнідий стане дибки. Хоча Мірана, зрозуміло, не збиралася тікати на коні, впряженому в диліжанс, і кидати напризволяще всіх його пасажирів.

Вона придушила дурне питання «І хто ж це міг бути?!» і натомість поставила більш резонне:

— І як давно це відбувається?

— А от як почала коїтися якась тарабарщина на плато, через яку магія погано працює, так і повадилися.

— Досить теревені розводити! — процідив Похмурий, який теж ішов трохи попереду, тільки з іншого боку.

Міра пораділа, що від цього суб'єкта її відокремлює сусідній кінь. Адже попелястого цілком можна було б прозвати Красунчиком, якби він не був таким похмурим. А так… тільки Похмурий чи Злюка. Або Нестерпний.

«Гаразд, нехай залишається Похмурим», — вирішила вона.

— Нічого, їй корисно дізнатися, — заперечив шатен. — Вона ж магічка, зі столиці. Може, щось порадить.

Попелястий тільки зневажливо хмикнув і відвернувся. Цікаво, чим Міра йому не догодила? Тим, що чужинка? Або тим, що жінка?

— А ви вже досліджували залишковий слід? — поцікавилася вона.

Балагур зітхнув — і Мірані відчайдушно захотілося потріпати його по волоссю, підбадьорити і заспокоїти, ніби великого доброго пса, що потрапив у халепу. Але він, зрозуміло, був зовсім не домашнім песиком, а диким вовком, тому не варто ризикувати, аби її лагідна ручка не залишилася в його «дружній» пащі.

— Скільки знаходимо, завжди те саме: ставлять люди, не маги, — повідомив він. — При спробі з'ясувати більше... спрацьовує заклинання-пастка, і слід миттєво розвіюється.

— Дуже цікаво, — надихнулася Міра. — От якби мій батько глянув… Він би, напевно, щось знайшов чи придумав, як пастку обійти.

— А твій батько... він хто? — зацікавився Балагур.

— Артефактор. Один із найкращих, яких я знаю.

«Для мене, звичайно, найкращий!»

Але вона не стала відбирати лаври у професора-артефактора з її академії, який був добрим фахівцем та приятелем батька. Та й викладачі з інших академій, напевно, теж майстри своєї справи.

— І де він зараз? Залишився у столиці?

«І що йому відповісти? Сказати правду? Чи обмежитися парою загальних фраз?

Вибравши золоту середину, Мірана вирішила розповісти про зникнення батька, але промовчати про зацікавленість у ньому Таємної служби його величності.

— Я… давно його не бачила. Він поїхав за якимись матеріалами для своїх винаходів, а потім з ним увірвався зв'язок.

Приблизно так все й було, а зайві подробиці поки що ні до чого.

— І ти вирушила на пошуки? — проникливо спитав Балагур.

— Можна й так сказати… — відповіла Міра, і подумки додала:

«А ще тікаю від Таємної служби…»

— Похвально, — він кивнув з повагою. — Я б заради члена зграї і не на таке пішов.

«До речі про зграю…»

— А чи можна поцікавитися, для чого ми вам знадобилися? Чи це буде вже нахабством? — закінчила вона з легкою іронією.