Глава 4 (4) від 25.08

Перевертень направив руку на Міру і знову використав на ній якийсь заклинання. Вона відчула ледь помітний дотик між лопатками, по тілу прокотилося дивне полегшення. Не припиняючи чаклувати, чоловік перевів руку, в якій струменіли бурі сполохи, на звірятко, і те хрипко гаркнуло (хоча зазвичай такі малята мило попискують).

Магія згасла, а Балагур задоволено хмикнув:

– Ну що, куди б його заслати? Може, до рандарців? Нехай тебе тепер там шукають.

Звірятко було випущене на волю – і спритно побігло геть, як зрозуміла Міра, несучи на собі її маячок. І за долю малюка вона чомусь зовсім не переймалася. Будь-який хижак, який ризикне до нього наблизитися з гастрономічними цілями, сам відразу відхопить зубищами та кігтями.

У всій цій ситуації зі зняттям маячка було дві сторони, що взаємовиключали одна одну. З одного боку, порятунок від стеження – безперечний плюс. Тепер королівські шукачі (якщо це були вони) зіб'ються зі сліду. З іншого, таке втручання – величезний мінус. Адже ще незрозуміло, навіщо вона знадобилася перевертням. Якщо що, наречений навіть не зможе її врятувати, бо шукатиме Міру у сусідньому королівстві.

– Тепер ідемо! – шатен покликав Міру за собою.

«Куди йдемо? Навіщо? Мені ж треба батька шукати!»

– Н-не піду, – вона залишилася на місці і похитала головою. Занепокоєння знову почало брати гору.

– Та не бійся ти, не з'їм! – клацнув іклами Балагур. Він трохи обійняв її за плечі, підвів до одного з коней, з легкістю всадив верхи (ну і силища!) і прив'язав заклинанням.

– Що вам таки потрібно? Куди ми їдемо? – Мірана посовалася, намагаючись прийняти найбільш зручне положення.

– Досить розмов! Вирушаємо! – раптом почувся з туману чийсь голос. Соковитий, сильний, владний, не підкоритися якому неможливо. Однак його власник не поспішав показуватися, крізь білуватий серпанок виднівся лише ледь помітний силует. Зважаючи на все, власник голосу був немаленького зросту і статурою не поступався Балагуру, а то й перевершував.

– О, Рікдар незадоволений. Рушаймо, – скомандував шатен.

– А я казав, що не треба дарма гаяти час… – пробурчав Похмурий і додав ще щось своєю мовою, метнувши пронизливий погляд на Міру.

– Ем-м... А хто такий Рікдар? – ризикнула запитати вона, не дуже сподіваючись, що їй хтось відповість.

Проте Балагур зробив таємничі очі та довірливо повідомив:

– Хазяїн Вовчої пустки.