Глава 3

Скільки Міра так просиділа? Важко сказати. Насилу піднявшись на ноги, вона побрела приблизно в тому напрямку, звідки прийшла. Маячок, який перед відходом повісила на диліжанс, допоміг знайти дорогу.

— А-а, повернулася-таки, маленька погань?! — «привітно» зустрів Мірану Гамлоу. Тепер цей боягузливий аристократик був буквально обвішаний всілякими амулетами і зовсім цього не приховував. Мабуть, перед від'їздом він скупив половину магічної крамниці і зараз дістав із диліжансу всі свої чималі запаси.

«Тепер зачепити його буде набагато складніше. Якщо взагалі можливо…»

Але навіть якщо так. Нехай вона й не зможе атакувати, проте захиститися точно зуміє. А ще можна магією звалити на нього кілька гілок. Шкоди, може, й не завдадуть, але запал зменшать.

«Або ще більше розлютять…»

Однак чоловік не поспішав нападати, а лише насторожено оглядав околиці й однією рукою порався із зав'язками штанів: вочевидь, він щойно справляв нагальну потребу (що й не дивно після недавнього переляку). Інша рука, злегка тремтячи, тримала гансер.

— Де цей звір? — Гамлоу, як і Міра напередодні, задкував, боячись повернутися до можливої ​​небезпеки спиною.

— Не знаю. Десь тут блукає… — мстиво відповіла Мірана, із задоволенням спостерігаючи, як він нервово глитнув. — Насилу ноги забрала.

— То вона жива? — почувся жіночий голос.

До кого належало це «вона» (до неї чи до звірюги), Міра так і не зрозуміла.

Мірана чекала, що от-от захрустять суччя під чиїмись ногами, але цього не сталося. Вийшовши на галявину, де вони розбили стоянку, вона побачила, що всі пасажири поховалися в карету, а кучер уже закінчував запрягати коней. Жінка, що говорила, лише прочинила вікно, але назовні вилізти не наважилася. Виходить, якби Міра ще трохи затрималася, диліжанс поїхав би без неї? Дуже мило!

Підійшов Гамлоу і ніби випадково штовхнув її в бік. На жаль, вона вже розвіяла захист, тому тіло обпалило болем.

«Ах ти мстивий гаде! От тільки знімеш свої «іграшки», я тобі і вовченя пригадаю, і спробу мене спокусити…»

Хоча про «спокусити» вона ще дуже благородно сказала. Ця сволота просто збиралася над нею поглумитися по-тихому без жодних сантиментів та очікування взаємності. І Міра, ні миті більше не роздумуючи і готуючись отримати віддачу від його брязкальців, так само «випадково» наступила йому на ногу. Від душі так! Як у нього тільки кістки не захрустіли?! Чому не зреагували численні амулети, лишилося загадкою. Може, «атака» була надто слабкою, а вони розраховані на щось сильніше?! Чи це були «розумні» артефакти, які зафіксували його агресію по відношенню до Міри, а тому не стали чинити перешкод цілком заслуженій відплаті?!

Гамлоу крізь зуби вилаявся. Треба ж! При жінках, що сидять у кареті, відверто лаятись не наважився, а от Мірани в лісі не дуже соромився.

— Ах, яка я незграбна! — перебільшено заголосила вона. — З вами все гаразд? — і зробила абсолютно безневинне обличчя, а потім активувала захисне заклинання, справедливо чекаючи на помсту.

І та не забарилася. Однак цього разу Гамлоу відлетів від її щита, а Міра (так само «дбайливо») порадила йому дивитися під ноги і більше не «спотикатися». Здається, цього разу він і справді присмирів.

Ще раз оглянувши затягнуті туманом околиці, Мірана сіла в диліжанс, хоча їй все ще ввижався погляд чорного вовка. Слідом за нею зайшов лірон, який так і не сховав зброю, а просто поклав її на коліна. Двоє інших горе-мисливців теж тримали гансери напоготові і свердлили Міру неприязними поглядами. Кучер вдарив по конях — і карета повільно рушила з місця.

— Ти як, люба? — звернулася до неї повненька жінка середніх років, яка тримала на колінах малюка років п'яти. Вона також сиділа на місцях для «слуг». — Вибач, ми не знали, що й думати, от і…

«Зібралися кинути мене і поїхати…» — подумки закінчила Міра.

Хоча цих людей також можна зрозуміти. Їм дорогі власні життя, у кожного є свої турботи (діти, наприклад), тому ризикувати всім заради якоїсь незнайомої біднячки ніхто не збирався. Натомість Мірана — інша справа. Вона була магом (нехай лише побутовим) і звикла, що повинна піклуватися про тих, хто слабший.

Начебто небезпека минула, проте розслабитися не виходило. Щось викликало занепокоєння і підганяло посилити пильність. Інтуїції Міра цілком довіряла, адже та рятувала її не раз і не два. От і зараз передчуття не обдурили.

Вони проїхали всього нічого, Мірана ледве встигла скористатися накопичувачем і поповнити поріділий резерв, коли диліжанс різко зупинився, а зовні почувся галас.

— Що там? — тремтячими губами запитала молода блідолиця дівчина з аристократів.

— Так, що сталося? — підтримало питання літнє подружжя, яке теж займало «панські» місця.

— Боюся вас засмучувати, — відгукнувся Щур, який визирнув у вікно, тоді як інші побоялися це зробити, — але, здається, на нас напали...

Пасажири завозились і почали нервово перезиратися. Жінка міцніше притиснула до себе дитину, а потім, гірко схлипуючи, заголосила. Маля від таких маніпуляцій спочатку скривилося, а потім теж заголосило, вторячи матері. Аристократка, здавалося, зблідла ще сильніше (хоча куди вже більше?!) і почала бурмотити молитву Тіріну, покровителю стражденних. Літня дама охнула, але не втратила обличчя. Її чоловік не дозволив собі і цього, лише сильніше стиснув руку дружини. Інші чоловіки виражали емоції стриманими лайками, які проривалися крізь стислі зуби, і чомусь перевіряли зброю, хоча вона й так напевно була готова до бою.