Глава 1 (4)

Міра різко обернулася. Майже їй у спину дихав лірон Гамлоу, один із пасажирів. Цей високий сухопарий брюнет мав орлиний ніс і пронизливі темні очі, від яких хотілося сховатися. І як вона не помітила його наближення? Чи надто зосередилася на своєму страху, чи він досвідчений мисливець і вміє підкрадатися абсолютно нечутно. А дороговказним маячком йому служив її вогник. По суті, сама того не бажаючи, вона привела його до малюка?

– Що ви робите?! – обурилася Міра. – Вб'єте ж!

– Так я цього й хочу! – посміхнувся чоловік. – Заразу треба викорінювати вчасно, доки не розповзлася. Потім із цього виродка вийде великий хижак і загризе… А власне, скільки він може загризти? П'ять чоловік, десять?

– Та нікого він не загризе, якщо до нього не лізти! – заперечила вона і зробила крок на траєкторію можливого пострілу. Наскільки вона знала подібну зброю, у ній залишилася ще одна куля, а далі доведеться перезаряджатися.

– Іди з дороги! Інакше й тебе зачеплю! – він спробував обійти Міру, але вона знову заступила йому дорогу.

– Не дозволю! Він вас чіпав? З таким підходом ви, напевно, скажете, що треба вбивати дітей, а то вони виростуть і зможуть на когось напасти або щось вкрасти?!

– Якщо це рандарські виродки, то так! Давити їх, як вошей! Що великих, що маленьких!

Рандарське королівство часто ворогувало із Саймарським, тому, в принципі, немає нічого дивного, що саймарець так відгукується про рандарців. За винятком того, що цей конкретний індивід, судячи з усього, втратив залишки честі, розсудливості й людяності.

«Думаю, єдиний, кого потрібно «розчавити», – це ти!» – люто подумала Міра, посиливши захисне заклинання.

І якраз вчасно, бо на постріл підійшло ще двоє пасажирів екіпажу, і теж зі зброєю. Один із них ніс ліхтар.

«Ох, а це вже погано, дуже-дуже погано!»