Глава 10. Розмова з батьком

Час до вечора я присвятила розбору своїх речей. Якщо мені доведеться тут затриматися на невизначений час, то треба все розкласти по своїх місцях, щоб було зручно та затишно. Це заняття настільки захопило мене, що я навіть почала насвистувати під ніс невигадливу пісеньку. Оглянувши свою працю, я посміхнулася. Щиро. Від душі. Прийшло усвідомлення – я таки вдома!

Так, треба зізнатися, це містечко мені подобалося все більше, незважаючи на всі свої дивацтва та примарну прислугу, яка виявилася дуже милою та товариською. Та й сам будинок зі своїми потайними ходами та кімнатами…

Скільки ж він приховує таємниць? Скільки магії було влито в це місце моїми предками, якщо воно настільки потужне, що може ділитися енергією з іншими?

Так, напевно, тут я зможу знайти те, чого мені так не вистачало – свободу, енергію та спрагу до життя.

Пара днів помітно змінила мою свідомість та мої думки, а десь усередині я раптом відчула відповідальність за все, що відбувається у цьому будинку. Він прийняв мене, як рідну, значить – мій. І я тепер нікому його не віддам! Не дочекаєтесь! Цей будинок-готель – мій! За законом. По праву народження! Ех, ще б силу свою зрозуміти та освоїти. Сподіваюся, невдовзі я розберуся і з цим.

Я сіла на підлогу, схрестивши ноги і подивилася на свої руки. І як маги із них іскорки випускають? Але нічого так і не зрозуміла.

Недалеко від мене раптово виникло слабке сяйво, потім почулося шарудіння і, нарешті, прямо переді мною виник... мій батько. Точніше, його привид.

– Тату?! – Невпевнено промовила я, розглядаючи несподіваного гостя.

– Доню! Емма! – Він простягнув руки, ніби мав намір обійняти мене, але тут же відступив. Привиди не мають тіла. Лише прозоро-біла оболонка. Він би не зміг мене навіть торкнутися.

– Тату! – Повторила я, не поспішаючи вставати. – Чому? Чому ти не розповів мені всього цього? – я змахнула сльози, що виступили, і обвела рукою кімнату.

Він довго дивився на мене своїми темно-синіми, як і в мене, очима. Він усміхався, вірніше, намагався посміхатися, тільки його посмішка виходила сумною. І лише за деякий час заговорив тихим голосом.

– Доню, вибач. Я не думав, що все так обернеться. Хотів тебе вберегти від цієї долі, від усіх бід і турбот, які впали на голови нашого роду, тому ще до твого народження, ми з мамою поїхали з цього світу в інший, де мало буде краще для тебе, для нас… Нам здавалося, так буде краще для всіх.

– Тобто ти все знав?

– Звісно, ​​знав. Моя тітка, Євангеліна, була останньою за жіночою лінією у роду Вишнякових. І всі настільки змирилися з тим, що після її смерті це місце піде в небуття, що навіть гадки не виникло, що моя дитина може стати спадкоємцем. Адже сила завжди передавалася лише за жіночою лінією, а я – чоловік. Твоя мати – звичайна людина, вона не мала магічних здібностей, хоч й народжена у цьому світі. Та й чесно зізнатися, я зовсім не хотів такої долі тобі… – він замовк.

– Але чому ти не розповідав про це? Чому не говорив нічого про свою родину? Я стільки років блукала, місця собі знайти не могла... Не могла зрозуміти своє покликання! Все, чим я займалася, не приносило мені й краплі задоволення. Я все робила монотонно просто тому, що так було потрібно. Потрібно, щоб просто вижити та не померти з голоду. Тепер я розумію, чому все мені так не подобалося – на мене чекали тут. І якби я про це знала раніше, то, можливо, була б готова до нових реалій. А що зараз? Вестор каже, що треба готуватися до можливої ​​облоги, Тимур та його відьма щось задумали проти мене. Навколо мене демони, привиди, маги – істоти, про яких я нічого не знаю. Нічого. І мене лякає саме це, а не сам факт їхнього існування! – я була дуже зла на свого батька.

– Пробач мені. Я не зміг… Не зміг посвятити тебе у родові таємниці і заборонив робити це матері. Я думав, ти зможеш прожити без цього, без магії, Готелю, як і твоя мати – будеш звичайною людиною. Але помилився, не розгледів, прихованих у тобі здібностей, дару Вітру, як і в нашого могутнього роду…

– І що мені робити тепер, батьку? – На моїх очах виступили сльози.

– Вчитися, – коротко відповів він. – Слухай Вестора, він допоможе. Він наш вірний друг.

– Дякую. Це я й сама вже зрозуміла.

– Вибач мені, якщо зможеш… – примара стала танути.

– Прощаю, – пробурмотіла я.

Мої очі сповнилися сльозами, а всередині все щеміло та пекло від нестерпного болю. Я сиділа на підлозі, обнявши руками коліна, і дивилася у вікно, за яким починали опускатися сутінки. У такому стані мене знайшов Вестор.

– Емма? Що трапилося?

– Нічого, – сухо відповіла я. – Просто поспілкувалася із батьком.

– І?

– Нічого. Лише вибачався, що нічого не розповідав, просив зрозуміти…

– А ти? Ти вибачила?

– Так.

– Ти у цьому певна? – Він опустився поруч і пильно подивився на мене.

– Так, – повторила я. – Впевнена.

– Добре. Нехай буде так. Це навіть краще. Йому буде легше. Там, у Світі Мрій, важко тим, хто не зміг щось важливе зробити чи сказати за життя…

– А мати? Чому вона не прийшла? – Я з надією подивилася на Вестора.