Глава 7. Обов'язки Хазяйки

Вестор та Рід вже накрили сніданок на столику у гостьовому куточку.

– Доброго ранку!

– Доброго ранку, Хазяйко, – глухим голосом промовив привид. – Радий вас бачити. – І вклонився.

– Дякую, Ріде.

– Завжди до ваших послуг, – знову уклін, і привид з легким хлопком розчинився в повітрі.

– Що це було, Весторе?

– Рід визнав тебе Хазяйкою. За цю ніч щось у тобі змінилося, – він схилив голову на бік, уважно розглядаючи мене.

– У мене виросли роги? – запитала я, сідаючи в крісло навпроти нього.

– Всесвіт тебе бережи! – Вигукнув він. – Твоя аура... Вона стала яскравішою, насиченою, чи що. І ще. На ній з'явився відбиток. Той, що є у всіх Хазяйок – символ твого роду – два потоки повітря, що зливаються у кулясту форму.

– Ого, – я аж свиснула, але навіть уявити не змогла, що це за символ такий. – І хто його може бачити?

– Примари та Хранителі. Тобто всі маги мого роду. Ми – маги Землі, – вніс ясність Вестор. – І багато століть знаходимося поряд із Хазяйками, знаємо багато таємниць та свято зберігаємо їх.

– З кожною годиною все цікавіше, – пробурмотіла я.

– Еммо, розслабся, все йде так, як треба.

– Хотілося б вірити.

– Всім доброго ранку, – у хол спустився Тимур. – Не заважатиму?

– Ні, Тимуре, приєднуйся! – Вестор підвівся і простяг руку хлопцеві. Той її потиснув та сів поруч зі мною.

– Що дають на сніданок?

– Яєчня, тости, кава, – знову відповів Вестор і повів рукою по накритому столу.

– Чудово! Тоді всім приємного апетиту!

– Дякую, – відгукнулися ми з Вестором, і всі взялися до їжі.

Після сніданку Тимур послався на якусь важливу справу і пішов. А Вестор витяг із кишені сріблястий комунікатор й простягнув мені.

– Це тепер твій інструмент, володій.

– Дякую, але в мене є...

– Ти не дослухала, – скривився Вестор. – Це не звичайний комунікатор. Дивись, – він увімкнув пристрій.

На екрані відкрилася якась програма, з іменами, расою, родом, датами перебування, кружками та смужками різних кольорів.

– Тут зберігаються дані про всіх гостей, які колись жили в готелі. Бачиш вкладку "База"? Тут ти знайдеш будь-яку потрібну тобі інформацію у будь-який час. А на основній сторінці, шахівниці, з'являтиметься інформація про тих, хто прибуває незабаром і тих, хто живе. Все поділено на кімнати. Кожен живе там, де він сам вибрав. Існує спеціальна система, що дозволяє резервувати кімнату в цьому готелі. Щоразу, коли в програмі з'являється новий запис, надходить звукове повідомлення. Тож ти завжди будеш в курсі всіх змін.

– Угу, зрозуміло, – кивнула я.

– От і добре, – відповів Вестор. – Решту зрозумієш по ходу справи. – І так. Найголовніше. Немає фіксованої вартості — кожен платить стільки, скільки вважатиме за потрібне — від срібної монети до жменьки дорогоцінного каміння. Про кошти нікому звітувати непотрібно, ти сама вільна розпоряджатися цим заробітком на власний розсуд. Крім оплати податків щороку. Їх оплачують усі без винятку маги нашого світу. Сімнадцять золотих монет. Це цілком підйомна сума. Не переживай.

– Гаразд, – кивнула я.

– Ну, а тепер – ходімо на обіцяну екскурсію. – Вестор підвівся і простяг мені руку.

Я вклала в неї свою долоньку, і ми пішли. Дерев'яні сходи, як виявилося, не тільки вели вгору, а й спускалися вниз. Саме з нульових, підвальних поверхів ми і почали огляд.

– А навіщо потрібні підземні поверхи? – Вирішила уточнити я, поки ми спускалися.

Сходи були добре освітлені за допомогою смолоскипів, лише специфічний запах вогкості говорив про те, що ми в підземеллі.

– Невже й тут хтось живе?

– Дуже зрідка, – коротко відповів Вестор. – Тут здебільшого технічні та господарські приміщення, склади та бункер на випадок раптового нападу чи катастрофи. Там є все, щоб прожити близько місяця десяти особам.

– Ого! – Вигукнула я, – і як часто він може знадобитися?

– Поки він не був потрібен, – неохоче відповів мій проводжатий. – Останні роки обходилися без воєн та нападів.

Не скажу, що ці слова мене заспокоїли, але надія, що й далі це приміщення не знадобиться, була.

Ми обійшли підземелля, що складалося із двох ярусів. На мінус першому поверсі справді виявилися склади з продуктами, пральня, досить простора кухня, оснащена за останнім словом техніки. На ній працювало кілька примарних кухарів, що дуже вразило та здивувало мене, але я розсудливо нічого не питала у Вестора, залишивши всі запитання на потім.

А ось на мінус другому поверсі, куди вели досить масивні залізні двері, виявився цей бункер — величезне приміщення, заповнене матрацами, теплими ковдрами й подушками, мішками з якимись запасами. Воно було слабо освітлене, не мало вікон, зате було зроблено штучну вентиляцію.

– Нічого собі! – Тільки й сказала я, коли ми опинилися всередині.