Глава 4. Хранитель

Тимур розбудив мене, коли наша повозка зупинилася.

– Приїхали. Ось вони – твої володіння.

– Що? Вже? – Я визирнула назовні та завмерла.

Посеред високих сосен, на осяяній сонцем зеленій галявині височів дерев'яний котедж з різьбленими віконницями на вікнах. Багато альтанок розкидано навколо нього.

Навпроти входу — невеликий ставок, берег біля якого викладений гладким камінням.

– Ого!

– Вражає, чи не так? – Тимур поклав руку мені на плече.

– Так, лише кивнула у відповідь.

– Агов, молодь, з вас три монети за поїздку, і давайте жвавіше, це небезпечне місце, не маю бажання тут затримуватися. І що ви тільки знайшли у цих руїнах?

Тимур притиснув палець до губ, наказавши мені мовчати, сунув старому гроші й допоміг винести мої нехитрі пожитки.

Віз одразу хвацько розвернувся та поїхав у зворотному напрямку.

– Чому всі так бояться цього місця?

– А ти не розумієш?

– Ні. Будинок як будинок, ставок он там...

– Який ставок? – насупився Тимур.

– Звичайний, із золотими рибками, – я не розуміла як таку красу можна не бачити прямо перед своїм носом.

– Ах, ставок! – Тимур тепер загадково посміхався. – І справді. Я настільки звик до цього місця, що зовсім не звертаю уваги на те, що тут знаходиться.

– Тимуре, мені не подобається твоя така реакція, – похитала я головою, – що, чорт забирай, відбувається?

– Розумієш, Еммо, непосвячені люди бачать на цьому місці випалену землю і старий-старий будинок, у стінах якого гуляє вітер, а вночі, кажуть, тут чути голоси, гучний сміх, а часом навіть відьом на мітлах помічають.

– Та-а-ак... А чому я бачу інше? Я бачу нормальний будинок... Новий, нещодавно відбудований. Що там таке всередині, га?

– Я також бачу його таким, як сказала ти. Тільки з недавніх пір. Раніше для мене теж на цьому місці були лише старі руїни. Це означає лише одне — ми з тобою пов'язані з іншим світом, вхід до якого знаходиться саме тут. І саме тому ми бачимо цей будинок інакше.

– Але чому? І як таке можливе? Що це за інший світ? Ти про що? І що робити з цими паперами? – я потрясла текою перед його носом.

– А ось про це тобі краще спитати не мене, а його, – Тимур показав рукою на фігуру, загорнуту в чорний плащ, що стояла на порозі так званого готелю. Тут навіть таблички не було.

– Хто це? – Запитала я, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

– Не маю честі знати його, – відповів Тимур, роблячи крок назад.

Я теж стояла на місці, не в змозі поворухнутися.

Фігура дивилася на нас впритул, немов вивчаючи, я не бачила її очей, але виразно відчувала на собі чужий погляд, від якого мені було моторошно.

Фігура поманила нас рукою, запрошуючи підійти ближче.

Я рушила вперед, Тимур, підхопивши мою валізу, теж пішов за мною.

Я повільно піднялася на ґанок будинку, фігура вже зникла всередині, залишивши відчинені навстіж двері.

Ми пройшли всередину й опинилися в довгому слабо освітленому коридорі. Повільно, крок за кроком, просувалися вперед. Фігури не було видно, і з кожною секундою посилювалося страх.

Коридор закінчився раптово. Ми вперлися в дубові двері, вони легко відчинилися, і ми опинилися в просторому холі.

Приміщення не було вишуканим, навпаки, цей хол виглядав досить скромно й навіть похмуро. Прямо навпроти дверей розташувалася стійка так званого ресепшена зі світлої породи дерева, гладко відполірована. Але за нею нікого не виявилося, та й жодних паперів, комп'ютерів та інших атрибутів для нормальної роботи тут не було. Тільки стійка та все. З лівого боку розташувався м'який куточок для гостей — два дивани, крісло, між ними — столик, на якому розкладено різні візитки та буклети.

З правого боку розташувався камін, в якому весело потріскували дрова, а трохи далі – невеликий лобі-бар. Він, як і стійка ресепшена, був порожнім. За баром починалися круті дерев'яні сходи нагору.

– Якось порожньо тут і сумно, – сказала я, закінчивши оглядати приміщення.

– Це тому, що тут нікого немає зараз, моя дівчинко, – промовив низький голос, що змусив мене здригнутися, а Тимура зробити крок уперед, закривши мене своїм тілом.

Прямо перед нами, немов із повітря, виник той самий чоловік у чорному плащі. Його обличчя приховував каптур, від нього віяло холодом і вогкістю.

– Хто ти? – Запитав Тимур.

– Я – Хранитель. Я охороняю та зберігаю це місце, доки нова Хазяйка не прийме його у свої дбайливі руки. Євангеліна довгий час опікувалася цим Готелем, захищала та стежила за порядком. Тепер настав твій час, дівчинко! У твоїх руках відтепер доля цього місця і тільки від тебе залежить: чи зможе він зберегти всі свої таємниці та залишитися місцем, куди вхід доступний лише Обраним.

– Ви мене лякаєте, – ледве чутно промовила я.