Глава 1. Заповіт

Дверний дзвінок надривався дзвінкою треллю. Очевидно, хтось на ньому висить. Точно знущається!

Я вилаялася про себе на раннього гостя, що вирішив з'явитися до мене в єдиний вихідний – неділю – о сьомій ранку! Й не дав доглянути такий яскравий та гарний сон про теплий океан і... Ех, гаразд... Вже не важливо. Вислизнувши з теплого ліжечка, я поплелася відчиняти, на ходу накинувши на піжаму махровий халат біло-блакитного кольору.

– Та йду я! Іду! Чого так дзвонити?! – невдоволено бурчала дорогою до вхідних дверей.

На порозі стояв пухкий вусатий дядечко в синій формі, в чорних, начищених до блиску, черевиках і круглому кашкеті з поліцейським значком.

– Доброго ранку! – усміхнувся він.

– Доброго, – хмикнула я, оглядаючи його з ніг до голови.

– Мені потрібна Емма Гнатівна Костіна. Вона тут мешкає? – спитав дядько, звірившись із паперами.

– Так, це я. Чим можу бути корисна?

– Можна увійти? Це конфіденційна інформація, і мені не хотілося б, що вона дійшла до вух ваших сусідів.

– Проходьте, – я відсторонилася, пропускаючи ранкового гостя в коридор, і зачинила двері. – Каву будете?

– Не відмовлюся, – озвався той.

– Пройдіть на кухню. Сюди, будь ласка, – вказала рукою, запрошуючи його всередину квартири.

У нашому містечку, та й у всьому Гріфреді, все й вся підпорядковувалося поліції. Вище за неї був лише мер. Та й то лише умовно: за ним лише залишалося право підпису та остаточний вердикт у спірних ситуаціях. Не було підстави не довіряти ранньому візитерові. Навпаки, його поява викликала в мене цікавість: що ж таке сталося, що він прийшов до мене? Страху не було – я була законослухняною громадянкою.

Поліцейський спритно зняв свої черевики та формений кашкет, залишивши останній на пуфику в передпокої, й попрямував за мною, на кухню, міцно стискаючи в руках білу картонну теку. Я ввімкнула чайник і запитала:

– Вибачте, хто ви та як вас звати? І що привело вас до мене в таку ранню годину?

– Ах, ну так, – він витер хусткою піт з чола, – зовсім забув представитися, – Андрій Володимирович Посольський. Майор поліції, – він витяг з нагрудної кишені посвідчення у пластику та показав мені. Я лише кивнула, не дуже уважно розглядаючи документ.

– Андрію Володимировичу, вам скільки цукру до кави додати?

– Дві ложки. Я солодку люблю, – дядько посміхнувся в вуса, коли я поставила перед ним чашку з гарячим напоєм. Сама сіла навпроти і, зробивши ковток зі своєї філіжанки, спитала:

– То що ж, власне, вас сюди привело?

– Новини. І документи, – знову кивок на теку.

Що ж це за тека загадкова така? Начебто звичайна, картонна тека, зі шнурочками.

– Ближче до справи, Андрію Володимировичу, – попросила я.

Він хмикнув, потім хрюкнув, прокашлявся і, нарешті, одним ковтком осушивши чашку із кавою заговорив.

– Насамперед, Емма Гнатівно, прошу прийняти мої щирі співчуття з приводу передчасного відходу з життя вашої родички – Євангеліни Романівни Вишнякової.

– Кого? – Здивувалася я. Такого імені у нашому роду я не пам'ятала.

– Євангеліна Романівна Вишнякова, ваша двоюрідна бабуся по лінії вашого, покійного нині, батюшки – Гната Степановича Костіна. Євангеліна – рідна сестра його матері, простіше кажучи.

– Я не знаю цю людину. Але мені справді шкода, що вона покинула цей грішний світ. Земля їй пухом. Це все? – спокійним голосом відповіла йому.

– Ні, – злякано замотав він головою. – Вам доведеться, Еммо Гнатівно, краще вивчити свій родовід. Адже, на відміну від вас, Євангеліна Романівно добре знала про вас й ваше існування. Вона залишила заповіт. І ви єдина спадкоємиця її майна.

– Чого? – я здивовано дивилася на майора поліції.

– Чи бачите, – Андрій Володимирович витяг з папки лощений папір з гербом й печатками, – ваша бабуся була власницею невеликого готелю в горах. Тепер ним володієте ви. Ось заповіт. Ознайомтеся. А в цій теці всі інші документи, які підтверджують тепер ваше право власності на нього, – він простяг мені документи.

Я взяла теку з його рук і втупилася в папери.

На них й справді значилися всі мої дані, причому не тільки ім'я та по батькові й прізвище, дата і місце народження, а також колір волосся та очей, й три останні адреси проживання, включаючи студентський гуртожиток.

Сумніву не було. У заповіті йшлося саме про мене. Тільки чому я раніше нічого не знала про бабусю і про її готель? Чому тато нічого не говорив про неї? Та й взагалі мало говорив про свою рідню? Загадка, яка так і залишиться нерозгаданою. Батько помер п'ять років тому, а три роки тому, не витримавши розлуки, за ним пішла й мама.

Я залишилась сама. У мене є своя квартира, що перейшла у мою власність після смерті батьків. Є добре оплачувана, але надзвичайно нудна робота, пара подруг, з якими ми бачимося раз на місяць-два... Ось і все моє життя. У тридцять із хвостиком я жодного разу не була одружена, не відчула радості материнства, лише шукала себе в цьому житті, серед сірих фарб, намагалася знайти хоч щось яскраве та цікаве.