Хата над річкою

        Річка - найулюбленіше місце в дитинстві. Та ще кущі зі світлячками. Особливо вночі, коли підеш з ріднею тягати бредень на річку. Звісно, твоє завдання - рибу збирати. І в кущах в долоню збираєш світлячків, таких, як зірочки на небі.

     А з річки шкутильгаєш, плутаючись у траві неслухняними сонними ногами, серед мокрих і веселих дорослих з обережно затиснутою долонею, в якій ворушаться світлячки. Інколи дають нести довгу палицю, бовт, на одному кінці якої міцно тримається невідома металева геть зіржавіла деталь з трактора. Бовтом дорослі заганяють рибу до бредня.

      Вже вдома роздивляєшся, яку ж рибу піймали. Тут і смугасті шорсткі окуні, й блискучі гладенькі сіляви, й золоті карасі, й вусаті сазанчики. Інколи навіть дзеркальні карпи потрапляють до нашого бредня. А найдивнішою мені здавалася риба, яку тато називав «сирушкою». Вона була невеличка, менша, ніж дитяча долонька, але дуже гарна – округла, блискуча. Мені здавалося, що вона навіть міниться різними кольорами під світлом лампи.

     Але треба бути обережною! Варто нахилитися нижче над рибою, як тато хвостиком риб’ячим по щоці проведе – таке воно рибальське привітання.

      Дідусь з бабусею дуже раді вловленій рибі. Яку в погріб складають до ранку, а яку вже зараз швиденько чистять і смажать на пахучій соняшниковій олії.

      Дорослі сідають за стіл. А я вже засинаю. Мене вкладають спати в хаті. Надворі ж ще довго вечеряють, розмовляють і сміються. Велика родина знову зібралася біля батьків.

      Вранці починає будити сонце, яке через віконце вглядається в мої зімкнуті повіки. Прокидаюся і біжу на вулицю. Біля хати стоїть і сохне бредень із заплутаними у вічках водоростями. А навкруги ще стільки цікавого!

     Гудуть бджоли в садку. Білі хмари повільно змінюють свої обриси. Довго на них можна дивитися і пізнавати різних тварин, які чомусь забралися на небо. А на парасольках кропу сидять блискучі зелені жуки бронзівки. Збираю їх в поділ сукенки, і вони зразу ж починають голосно невдоволено дзижчати й летіти деінде.

      За хатою ростуть калачики - кущики з маленькими біленькими квіточками й зеленими округлими плодами. Ці зеленкуваті пласкі ґудзики такі смачні, що важко втриматися від того, щоб не поласувати. От і зриваю кілька в жменьку, чищу і вкидаю до рота.

     Серед городу стоїть кремезна вікова шовковиця з темно-фіолетовими, майже чорними, схожими на товстеньких гусениць ягодами. Ото де вже смакота! Їх можна їсти цілий день і не набридне!

       Аж тут бабуся покликали. Треба бігти! Підстрибуючи, біжу серед кущів аґрусу, який своїми колючками намагається мене зупинити. Дарма чіпляється, адже ще надто дрібний і зелений!

       У дворі біля столу сидять і чекають на мене бабуся. В білій емальованій кружці з квіточками ще тепле молоко. До нього дають мені окраєць хліба з яблучним повидлом. Я снідаю і прошу бабусю зробити вергунів. «Пундиків захотілося?» - з посмішкою питають. І я розумію, що вергуни сьогодні обов’язково прикрасять наш стіл. Вже уявляю, як вони лежать у мисці підсмажені й гарячі.

        А тут і тітонька кличе йти до річки купатися. Біжу! Спускаємося стежкою з бугра до річки. Пахне шавлією, квітами дерези, полином. Вдень річка інша – прозора й прохолодна. Нас вітають муканням корови, які пасуться біля неї. Заходжу в воду. Бачу мальків, що на мілкоті гріються і швидко-швидко зграйками плавають навколо моїх ніг. А там і беззубка повзе по піску. Беру гладенький камінчик, піднімаю його і пускаю по воді. Не підстрибнув! Ну то й що. Іншим разом точно підстрибне кілька разів.

      По-справжньому, як дорослі, плавати ще не вмію. Вмію лише по-собачому. І ще на руках ходити по дну. Бризки від мене летять у всі боки! Затискаю носа і пірнаю. Під водою розплющую очі. Бачу все розмитим. Що ж треба, аби бачити під водою чітко? Треба спитати у тата. Люблю річку! Так добре, що бабусина й дідусева хата біля неї!

     Повертаємося по жовтавій від глини стежці у двір. І під тінню листя винограду за столом у дворі їмо пундики – бабусині смачнючі вергуни…

      Ці спогади радують і роблять боляче водночас. Вже немає серед живих дідуся з бабусею. Спочивають під кущами бузку й таволги неподалік від своїх батьків на тихому цвинтарі.

      Давно вже ніхто не ходить тягати бредень. Річка зміліла. Вода в ній забруднена шахтними водами. Риби майже не лишилося. Її вибили браконьєри своєю страшною зброєю – електровудками. А світлячків споглядаємо лише біля хати. Адже не можна ходити до річки ввечері – «сіра зона».

       Та й хата вже не та. Хоча біленька, як і раніше, проте пішла тріщинами після обстрілів. Снаряди й міни додали металу до того, що залишився в чорноземі на городі після кривавих боїв за висоту у 1943 році.

       Лише сонце таке саме яскраве, як і в дитинстві…