Глава 21

За вікнами з самого ранку мела заметіль.

Сніг то густішав, то трохи вщухав, але вітер не припинявся ні на мить. Дороги замітало майже одразу після того, як їх устигали прочистити. Якщо суддя вже був у дорозі, то сьогодні до Харкова точно не дістанеться.

День минув спокійно.

Олекса двічі засинав після ліків, трохи ходив кімнатою, за що знову дістав від Стасі мовчазний докір одним лише поглядом.

Надвечір у спальні було тепло. На столику горіла свічка. Олекса лежав, підклавши під голову подушку, а Стася сиділа поруч, піджавши ноги.

– Олексо...

– М-м?

– А який ти був малим?

Він усміхнувся.

– Малим?

– Авжеж. Ти ж мені майже нічого про себе не розповідав.

Він трохи помовчав.

– Та й небагато є що розповідати.

– Не може такого бути.

Олекса тихо видихнув.

– Першого року свого життя я й сам не пам'ятаю. А далі... князь казав, що мене знайшли після набігу. Нашого села вже не було.

Стася мовчки слухала.

– Мене привезли до Чернігова. Князь залишив при своєму домі. До семи років я ріс там.

– Тобі було не страшно?

– Не пам'ятаю. Мабуть, ні. Дітям легше звикати, ніж дорослим.

Він трохи всміхнувся.

– Найкраще пам'ятаю не себе. Пам'ятаю людей.

– Князя?

– Його теж. Але найбільше – старого вчителя письма. Він усе повторював, що чорнило дорожче за мої дурні помилки.

Стася тихо засміялася.

– І допомагало?

– Не дуже. Спочатку я все одно їх робив.

– Не вірю.

– Дарма. Я був звичайним хлопчиськом. Бігав, лазив куди не треба, рвав сорочки...

Стася накрила його здорову руку своєю, помовчала, потім знов заговорила.

– Можна тебе про щось спитати?

– Звісно.

Вона трохи вагалася.

– Я ніяк не можу забути той день... біля кургану.

Олекса мовчки подивився на неї.

– Я тоді дуже злякалася. Навіть не одразу зрозуміла, що сталося. Пам'ятаю тільки... їх було п'ятеро. – Вона повільно похитала головою. – Я бачила різних вояків. Купці теж приїздили з охоронцями. Але ніхто не бився так, як ти.

Олекса ледь усміхнувся.

– Як саме?

– Не знаю...

Вона задумалася.

– Наче... ти не поспішав. Не метався. Не рубав навмання. Просто... знав, що робити.

Він тихо засміявся.

– Це добре.

– Чому?

– Бо саме цього мене й учили.

– У військовій школі?

– Частково. У школі кожен офіцер учиться добре володіти шаблею. Але після випуску я потрапив до свого першого командира. – Він ненадовго замовк. – Саме він почав навчати мене дестрези.

– Дес... чого?

– Дестрези.

Стася ще раз тихо повторила незнайоме слово.

– Що це?

– Іспанське мистецтво фехтування.

– Іспанське?

– Так. Колись один іспанський майстер створив його, а потім мистецтво розійшлося різними країнами. Мій командир навчався в людей, які добре його знали, а вже потім навчав інших.

– То це просто якийсь особливий спосіб битися шаблею?

Олекса похитав головою.

– Ні. У цьому всі помиляються.

Він трохи повернув голову до неї.

– Шабля – лише знаряддя. Дестреза вчить зовсім іншого.

– Чого?

– Думати.

Стася здивовано засміялася.

– Думати? А хіба цього не вчать усіх?

– Усі думають по-різному.

Він на хвилину замовк, добираючи слова.

– Більшість людей бачить лише те, що перед очима. Хороший воїн бачить супротивника. А дестреза вчить бачити ще й те, що станеться за мить.

– Наперед?

– Саме так. Вона вчить не поспішати з ударом. Спочатку зрозуміти, що робить інший. Куди він мусить ступити. Де опиниться його шабля. Яку помилку він зробить сам. Яку треба допомогти зробити. Ну і взагалі... Як діяти так, щоб противник програв з найменшими для тебе самого зусиллями.

– І тоді...

– Тоді дуже часто вже не треба бути найсильнішим чи найшвидшим.

Стася якийсь час мовчала.

– Тому вони тебе і не дістали…

Олекса усміхнувся.

– Мій командир був би радий це почути.

– Чому?

– Бо він завжди казав: добрий бій – той, з якого ти виходиш цілим. А найкращий – якого взагалі не відбулося. Він ще казав, що це не його слова, а східного полководця... Ні, не пам'ятаю... Таке там ім'я якесь було... дивне.

За вікном знову завив вітер.

******

Прокинувся Олекса, як і останніми днями, раніше за Стасю. За вікном тільки-но починало сіріти.

У кімнаті було тихо.

Стася, як завжди, спала, притулившись до його правого боку, поклавши голову йому на плече. Права рука давно затерпла, але поворухнутися він не наважувався.

Учора Ярина вперше дозволила відв'язати ліву руку від тулуба. Піднімати її було ще важко. Будь-який необережний рух одразу відгукувався тупим болем у плечі.

Олекса обережно підняв руку. Крізь зуби тихо зашипів. Але все ж дотягнувся до її волосся. Ледь-ледь провів пальцями.

Стася відразу розплющила очі. Кілька секунд мовчки дивилася на нього, потім перевела погляд на його підняту руку.

– Що це ти робиш?

Олекса винувато всміхнувся.

– Хотів тебе погладити.

Вона мовчала. Лише дивилася тим самим поглядом, від якого він уже починав почуватися трохи школярем, що попався на пустощах.

– Боляче ж.

– Трохи.

– Трохи?

Вона недовірливо примружилася.

– Олексо...

Він зітхнув.

– Серце моє... ну не дивися так.

– Як?

– Наче я щось дуже нерозумне зробив.

– А хіба ні?

Він тихо засміявся.

– Ти мене зовсім не жалієш.

– Я?!

– Авжеж.

Вона навіть розгубилася.

– Це ж ти зараз руку мало не надірвав!

– Бо ти така сонна… – Він усміхнувся ще ширше. – ...така гарна... Руки самі тягнуться. І зовсім не питають, болить чи не болить.