Глава 20

Наступного ранку Тарас з'явився, як завжди, ще до сніданку.

– Ну що, пане полковнику, давай глянемо, чи не час тебе виганяти.

Він обережно розмотав пов'язку. У палаті кілька хвилин стояла тиша. Тарас уважно оглянув плече, легенько натиснув біля країв рани, задоволено хмикнув і почав накладати нову пов'язку.

– Ну от. – Він зав'язав останній вузол. – Усе добре.

Олекса мовчки чекав. Тарас ще раз глянув на нього й раптом махнув рукою.

– Іди вже геть звідси.

Олекса навіть не відразу повірив.

– Справді?

– Справді. – Тарас фиркнув. – Ти мені вже остогид, полковник. Ліжко займаєш, – незворушно продовжив лікар. – Інших пацієнтів відлякуєш своїм похмурим виглядом. Ще Вернигора тут ходить… Ярину відволікає. Кіт шерстю трясе. Старшини навідуються... Нащо ви мені всі?...

Олекса тихо засміявся.

– Далі вже хай удома жінка за тобою наглядає. – Він кивнув у бік Стасі. – Ярина приходитиме щодня. Перев'язка, огляд. Як щось не сподобається – назад до мене. Тільки вже сам. Дружину вдома залишиш, може, тоді швидше до розуму прийдеш.

– Не знадобиться.

– Авжеж.

Тарас примружився.

– Саме так усі й кажуть.

Він став серйознішим.

– Пам'ятай. Руку не перевантажувати. Шаблю поки забудь. На коня не лізь. І не на коня - теж. Якщо буде гарячка чи плече почне смикати – одразу кличте мене чи Ярину.

– Зрозумів.

– От і добре.

Тарас виглянув у коридор.

– Гей! Ноші сюди!

Олекса здивовано звів брови.

– Я й сам...

Лікар навіть не дав йому договорити.

– До дверей, може, й дійдеш. А дорогою до полкового дому впадеш посеред двору. І що мені тоді з тобою робити?

– Та я...

– Мовчи вже.

Тарас усміхнувся.

– От коли зможеш сам донести ці ноші назад, тоді поговоримо.

За хвилину до палати зайшли двоє доглядальників.

Тим часом Стася мовчки склала своє рукоділля до невеликої полотняної торбинки, оглянула палату, переконалася, що нічого не забула. Більше збирати було нічого.

Доглядальники обережно допомогли Олексі лягти на ноші. Він помітно ніяковів. Тарас одразу це помітив.

– Не дивися так.

– Як?

– Наче тебе на страту несуть.

Олекса лише похитав головою.

– Не люблю, коли мене носять.

– А хто любить?

Тарас пирхнув.

– Але іноді корисніше потерпіти власну гордість, ніж потім ще тиждень лежати в мене.

Олекса усміхнувся.

– Тут сперечатися не буду.

– Оце вже розумна думка.

Доглядальники підняли ноші. Стася взяла свою торбинку й стала поруч. Тарас відчинив двері.

– Ну, бувайте. – І вже навздогін, трохи голосніше, щоб почув і Олекса, і Стася: – Ярина завтра прийде. А ти, пане полковнику, пам'ятай: якщо знову почнеш геройствувати, я тебе власноруч назад у шпиталь принесу. І не напряму, а так, щоб уся фортеця бачила. Може, хоч соромно стане...

– Запам'ятав.

– От і добре.

*****

Полуденне світло м'яко лягало на вибілені стіни кімнати. За невеликим вікном уже давно кипіло звичне життя фортеці: десь перегукувалися козаки, дзенькало залізо в кузні, долинало коротке кінське іржання. Усе це було поруч, але ще ніби за тонкою перегородкою.

Ярина ще раз оглянула плече, поправила пов'язку й, перш ніж піти, ще раз суворо наказала:

– Сьогодні тільки лежати. Найбільше – трохи посидіти. І жодних геройств.

– Слухаюсь, пані лікарко, – слухняно відповів Олекса.

Коли вона пішла, до кімнати майже відразу зайшла Павлина. У руках вона несла велику миску гарячого борщу, ще одну – з тушкованим м'ясом і овочами та кошик із теплим хлібом.

Поставила все на стіл, уважно подивилася спочатку на Олексу, потім на Стасю й невдоволено похитала головою.

– Та що ж це таке… – Вона важко зітхнула. – Відпустила з дому двох здорових людей, а повернулися...

Підтиснула губи.

– Один – аж вітер хитає. Друга – сама скоро поруч ляже.

Стася тільки винувато всміхнулася.

– Пані Павлино...

– Не перебивайте. – Куховарка вже командувала. – Тепер буду вас обох відгодовувати.

Олекса тихо засміявся.

– Я й не сумнівався.

– І правильно.

Павлина задоволено кивнула.

– Бо на вас дивитися страшно. – Вона поставила перед ними миски. – Їжте.

І тільки коли переконалася, що обидва взялися до вечері, вийшла.

*******

Вечір був тихий.

Олекса після кількох ложок уже відчув утому. Їв повільно, часто зупиняючись.

Стася сиділа поруч. Тепер уже не в шпитальній палаті, а вдома. І від самої цієї думки ставало якось спокійніше.

У двері легенько постукали.

– Заходьте, – озвався Олекса.

До кімнати зайшов Василь.

– Не завадив?

– Ні.

– Я ненадовго.

Він навіть не сів.

– Перший зимовий обоз із Чернігова щойно прибув. Там ще віз з Осокорівки.

Олекса одразу уважніше подивився на нього.

– Усе гаразд?

– Схоже, що так.

Василь кивнув.

– Але вже темно. Люди з дороги стомлені. Сьогодні тільки розвантажимо вози, перепишемо вантаж і поставимо все під охорону.

– А розбирати будете завтра?

– Зранку.

– Добре.

– Якщо було б щось термінове, уже принесли б.

Олекса кивнув. Василь уже повернувся до дверей.

– Повечеряй хоч.

Василь усміхнувся.

– Павлина вже й мені миску всучила. Сказала, що не пустить до тебе, доки не поїм. Тож не голодний.

– І знову працювати?

– А хто, як не я?

Олекса лише похитав головою.

– Не засиджуйся до світанку.

– Постараюся.

********

Стася допомогла чоловікові зручніше влаштуватися. Поправила ковдру. Сходила до вбиральні, повернулася вже в сорочці й накинутій зверху теплій хустці.