Глава 19

Олекса спросоння ворухнувся, вже майже звично відчув поруч Стасю. Учора ввечері він таки вмовив її не мучитися на вузькому шпитальному ліжку, а лягти поруч. Тепер вона спала, трохи відвернувшись, поклавши долоню під щоку. Олекса мимоволі всміхнувся.

У двері постукали.

Стася прокинулася миттєво. Не встигнувши зрозуміти, де вона, різко підвелася й необережно штовхнула його в груди, поруч з раною.

Олекса коротко видихнув крізь зуби.

– Ой!

Вона відразу відсмикнула руку.

– Олексо... Господи... Я... боляче?

– Уже минуло.

– Пробач... Я не хотіла...

У двері постукали ще раз. Стася квапливо поправила покриву, вибите з-під неї волосся, перекручений ворот сорочки, й тільки тоді озвалася:

– Заходьте.

Двері відчинилися. На порозі стояв Василь. Поглядом він одразу окинув кімнату, зрозумів, що розбудив їх, але не подав виду.

– Доброго ранку.

– Доброго, – відповів Олекса.

Василь зробив крок до ліжка.

– Олексо, я зі службовими справами.

Стася відразу підвелася.

– Я... тоді вийду.

Вона не чекала відповіді. Тихо причинила за собою двері. Василь провів її поглядом і тільки тоді дістав складені аркуші.

– Отже. Ти не знаєш… В день, коли ти виїхав, Стасю намагалися викрасти. Я ж так розумію, вона тобі й не сказала?..

Олекса завмер.

– Що?

Василь мовчки дивився на нього.

– Хто?! Як?!!!!!! – Хмара ледь не підскочив на ліжку, але відразу перекосився від болю і обережно ліг на місце.

– Та тихо ти! Чого схопився... Все вже минуло. Зараз розповім.

Олекса повільно видихнув, змушуючи себе заспокоїтися.

– Давай.

Вернигора коротко переказав події. Не став говорити, наскільки була налякана Стася… Не став передавати дурні слова купця… Полковник і так на межі, ледве стримується.

Олекса кілька разів уточнив окремі подробиці.

– Хто саме її виманив?

– Один із слуг. Хлопця-посильного вже знайшли.

– А Дмітрій був там?

– Поки незрозуміло. Хапав і зв’язував точно не він.

Василь помовчав, потім додав:

– Далі почалося слідство. Допитали хлопця, працівників заїжджого двору, купців та візників з обозу.  Посильний нічого не підозрював, у дворі майже ніхто не помітив. Більшість купців про викрадення не знала. Безпосередніми виконавцями були люди Дмитрія.

Олекса мовчки кивнув.

– І справа вже готова до державного суду?

– Так.

Наприкінці Василь відклав папери.

– І ще.

– Слухаю.

– Державного гінця до Охтирки відправили двадцять восьмого листопада вранці, зараз якраз об'їзд, суддя там має бути. 

Олекса кивнув.

– На той час про твоє поранення ще ніхто не знав. Тож усе зробили, як належить. А це падло в холодну посадили. Хай прохолоне, подумає про життя...

Василь продовжив:

– Учора прийшла відповідь. Державний суддя вже виїхав до Харкова.

На кілька секунд запала тиша.

– Десятого він має бути тут.

Олекса мовчки кивнув.

– А суд призначено на одинадцяте.

– Добре.

– До того часу, думаю, тебе вже додому відпустять.

– Сподіваюся.

Василь ледь усміхнувся.

– А яе інакше? Чи ти Помийруки не знаєщ? Враз почне бурчати, що ти навмисне займаєш його ліжко.

Олекса тихо засміявся.

– Це на нього схоже.

– Отож.

Василь сховав папери.

– Усе. Побіг я. Справ ще повно.

– Дякую.

– Одужуй.

********

Олекса довго мовчав, дивлячись на двері, за якими зникла Василева спина.

Потім перевів погляд на свої руки.

«Чоловік напідпитку був…»

Перед очима знову виникли темні синці на Стасиному зап'ястку. Він перевів погляд на власну руку. Шлюбний браслет тьмяно поблискував вузькою смужкою.

Треба було тоді щось міцніше та ширше їй замовити. Та хто ж знав… Хоча і він би не захистив.

Він тоді ще подумав, що щось тут не сходиться. Але вона сказала, що все гаразд. І він повірив. Втім, сумніви все одно були. Давній знайомий...

Та ну, ні... Не так вона на того... як там його? Козловський? Ти ж диви, як людини прізвище пасує... Ну, не дивляться так на чоловіка, що подобається або хоча б цікавить. 

І все -таки всередині ворухнулось щось неприємне, темне... 

А раптом?..

Коли Стася повернулася, він кілька секунд просто дивився на неї.

– Стасю.

– Що?

– Пам'ятаєш, ти розповідала мені про того чоловіка на заїжджому дворі?

Вона завмерла.

– Так...

– Це був не просто якийсь п'яний чоловік?

Стася опустила очі.

– Ні.

Олекса повільно видихнув.

– Я ж просив тебе - не ходи сама! А якби Василь не встиг? Якби не схопилися вчасно? Ти взагалі мені збиралася про це розповідати?

Він помовчав. Стася несміливо підвела очі.

– Я думала, що це вже минуло. І… його ж затримали… Тепер він мені нічого не зробить… А тоді не сказала… Ну, бо він напідпитку був. Коли протверезів, мав би зрозуміти, що дурниці робить. Та й не хотіла я вас турбувати…

Олекса подивився на неї дуже уважно.

– Стасю... я не на те серджуся, що ти не розповіла мені одразу.

Вона здивовано кліпнула.

– Тоді чому?

– Бо тепер я знаю, що ти пережила. І думаю, скільки всього ти могла залишити при собі, сказавши мені тільки: «Дрібниці».

Вона тихо відповіла:

– Я не хотіла, щоб ти хвилювався.

Олекса ледь усміхнувся.

– От із цим, серце моє, доведеться щось робити.

********

– Пане полковнику, час перев'язки.

Поки доглядальник допомагав Олексі підвестися, зробити все необхідне, змінити спіднє й перестелити ліжко, Ярина швидко оглянула плече, зняла стару пов'язку, уважно перевірила рану й наклала нову.

– Значно краще, – задоволено сказала вона. – Якщо так піде й далі, скоро нарешті зможете втекти додому.