Глава 18

Першим він відчув тепло.

Не той жар, що палив його останні три доби зсередини. Просто тепло добре натопленої кімнати.

Потім прийшов біль. Тупий. Глибокий. Та вже не всепоглинаючий. Наче хтось поклав на плече важкий камінь.

Олекса повільно вдихнув, видихнув. Нічого, можна… Це вже було добре. Хотів поворухнути лівою рукою. Не зміг. Біль одразу змусив відмовитися від цієї думки.

Тоді він спробував хоча б розплющити очі. Повіки здавалися важкими, ніби налитими свинцем. Не відразу, але все ж піддалися.

Все навколо було розмитим. Біле світло. Темна дерев'яна стеля. Стіна. Вікно. Він довго дивився, не розуміючи, де знаходиться.

Пам'ять поверталася уривками.

Ліс. Стріла. Кінь. Біль. Потім – темрява.

Він повільно вдихнув ще раз. І лише тепер відчув, що його права рука лежить у чиїхось долонях. Теплих. Маленьких. Знайомих.

Він ледве повернув голову.

Стася спала, притулившись до краю ліжка. Покриви на ній не було, волосся збилося, тонкі медові пасма лежали на щоці і трохи тремтіли в такт диханню.

Він бачив її все ясніше. Бліде обличчя, темні тіні під очима, пересохлі, покусані губи, тонка блакитна жилка на шиї… Теплі вогники бурштинового намиста під коміром…

Люба….

Вона спала так міцно, що навіть не почула, як він поворухнувся. Її пальці й уві сні не випускали його руки.

Олекса довго дивився на неї. Потім потягнув долоню на себе.

Стася здригнулася. Її очі розплющилися миттєво.

Спершу вона не зрозуміла, де знаходиться. Трохи скривилася, випрямляючи затеклу спину.

Потім побачила його. Кілька секунд вона просто дивилася. Не дихаючи.

– Олексо?..

Її голос зірвався.

Він дивився на неї. Вже усвідомлено. Впізнаючи. Вона різко випросталася. Сльози виступили самі собою.

– Олексо… Любий… Живий...

Вона обережно притиснула його руку до своєї щоки. Плакала й усміхалася одночасно.

Олекса хотів щось сказати. Губи не слухалися. У роті було так сухо, ніби він кілька днів ішов пустелею.

Він ледве ворухнув язиком.

– На...

Голос був майже нечутний. Стася відразу нахилилася нижче.

– Що?

Він заплющив очі, збираючись із силами. Потім знову відкрив їх. Подивився просто на неї. І ледве чутно прошепотів:

– На... ми... стин... ко...

Стася заплакала вже не стримуючись.

Вона нахилилася так близько, що її чоло торкнулося його чола.

– Я тут… тут… Любий… Я тут...

Він повільно вдихнув. І через кілька секунд ледве вимовив ще одне слово.

– Пи… ти...

Вона миттю схопилася.

– Пане Тарасе!

Голос пролунав на весь коридор. За хвилину двері відчинилися. До палати швидко зайшли лікар і доглядальник.

Тарас одразу нахилився над Олексою. Уважно подивився в очі. Поклав руку на чоло. Ледь усміхнувся.

– Добре… Дуже добре. Ну, що, полковнику? Знов викрутився? От же чорт живучий...

Він узяв кухоль. Змочив шматочок чистого полотна. Обережно провів ним по сухих губах.

Потім передав кухоль Стасі.

– Поїть потроху. Не більше трьох ложок зараз. Потім подивимось. І, пані… Самі пийте! І поїжте нарешті. Бо ще ви мені тут поруч ляжете. Чи нам так роботи не вистачає, ще й вас потім лікувати...

Олекса слухняно проковтнув теплий, трохи солодкуватий відвар.

Заплющив очі. Втома накотила одразу, голоси Тараса і Стасі кудись віддалялися… Але тепер це була вже не гарячкова непритомність, а звичайний міцний сон.

Тарас накрив його ковдрою. Ще раз перевірив пов'язку.

І лише тоді повернувся до Стасі. Вона стояла поруч. Сльози все ще текли по її щоках. Він лагідно усміхнувся.

– От тепер, пані… можете плакати. Найгірше вже позаду. А краще не розводіть тут соплі, а лягте й поспіть.

Стася навіть не намагалася витерти сліз.

Вона знову сіла біля ліжка. Обережно взяла Олексину руку. І лише тепер дозволила собі повірити.

Він житиме.

******
Ярина вийшла на ганок. Тільки світало… Після натопленої палати було свіжо і затишно, вологе повітря пахло листям і димом, а не кров’ю і травами. Спина боліла, в очі наче піску насипали. Спаааааати…. Вона солодко позіхнула і потяглася. Добре як…

За спиною почулися кроки. Вона обернулася. Василь… Сірий від утоми. Неголений. Очі почервонілі від безсонної ночі.

– Як він?

Ярина відчула, як сама починає усміхатися. Вперше за багато годин.

– Прийшов до тями.

Василь не поворухнувся. Ніби не почув.

– Що?

– Прийшов до тями, кажу. Криза минула.

Кілька секунд він просто дивився на неї. А потім… Зробив крок. Підхопив її на руки. Закружляв посеред двору.

– Живий!

І ще раз, уже сміючись:

– Живий!!!! Живий, Вишенько!!!

І раптом завмер. Повільно опустив Ярину на землю. Відступив на крок.

– Перепрошую... панно...

Ярина лише дивилася на нього. А тоді тихенько засміялася.

********

Того дня Олекса кілька разів прокидався. Ненадовго. Пив кілька ложок відвару, упізнавав Стасю, слабо посміхався – і знову засинав. Вона так само залишалася у кімнаті, але тепер вже не сиділа весь час поруч, дрімала на вузькому дерев’яному ліжку в кутку. Щоправда, підривалася від найменшого шелесту. Та все ж це було вже краще.

Жару в Олекси вже майже не було, тож у Стасі відлягло від серця. Навіть поїла. Ну, як поїла… Ярина принесла курячої юшки і стояла над душею, доки все не випила. Ще й буркотіла:

– Я перед твоїм чоловіком відповідати не хочу! До чого себе довела?! Одні очі залишилися! В чому тільки життя тримається?!

– Та досить тобі, Вишенько… Ти гірша за пані Павлину.

– Я?! Та ти її не чула! Аж у мене вуха пов’яли, як вона вас з полковником лаяла!

– Годі вже… Ну ти ж бачиш, я поїла…

– От і добре. Потім ще принесу. І щоб все з’їла! Пане полковнику! - це вже до Олекси, який нещодавно прокинувся, і тепер лежав, трохи посміхаючись, і слухав їхню розмову. – Хоч ви їй скажіть!