Глава 17

Осінній вітер уже дихав холодом і близьким снігом.

Загін повертався мовчки.

Попереду їхав Олекса. Його кінь ішов рівно, ніби й сам відчував утому господаря. Позаду, на відстані кількох десятків кроків, рухалися вершники. Розвідка минула вдало. Ворог не встиг нав'язати бій, а все, заради чого вони ризикували, вже лежало в пам'яті людей, які поверталися до Харкова.

До фортеці залишалося ще далеко, думки пливли так само розмірено, як і крок коней.

Стасю… Стасенько, люба… Нащо ж я отак поїхав? Йолоп, а не полковник… Хоч би поговорив. Що вона тепер думає? Налякав і втік?...От же ж…

Вони саме виїжджали з невеликої балки, коли позаду пролунали вигуки.

– Лучники!

Олекса миттю обернувся в сідлі.

Кілька стріл просвистіли над головами.

– Не спинятися! – крикнув він. – До лісу!

Козаки пришпорили коней.

Ворог стріляв уже навмання – надто велика була відстань. Чиясь стріла зачепила коня Михася, той відстав. Олекса крикнув іншим, щоб скакали, сам повернувся, підхопив повід зляканого коня, потяг за собою. Вже майже впорався, збирався розвертатися, коли почувся короткий, різкий свист.

Удар. Наче хтось із усієї сили вдарив його кувалдою. Ліве плече обпекло таким болем, що перед очима спалахнуло білим.

Його відкинуло назад. Кінь здригнувся. Олекса встиг схопитися здоровою рукою за луку сідла і не впав. Стріла стирчала з плеча. Кров одразу просочила свиту.

– Пане полковнику! – Це Михась.

Він навіть не озирнувся.

– Скачи! Не на мене дивись, вперед!

Кінь мчав далі. Кожен поштовх віддавався в плечі так, ніби всередині ворушився розпечений залізний цвях.

Ліс прийняв їх темною стіною. Лише тоді Олекса натягнув повід. Вершники швидко зібралися навколо.

– Всі живі?

Кілька голосів відповіли майже одночасно. Один легко поранений. І все. Олекса повільно опустив очі на стрілу.

– Ніж.

Хтось уже простягав його.

– Не чіпайте наконечника.

Остап обережно перерізав древко майже біля самої шкіри. Тріск сухого дерева прозвучав дивно голосно. Тепер із плеча стирчав лише короткий уламок.

Кров потекла сильніше.

– Перев'язку.

Михась уже розривав чисте полотно, Остап розрізав свиту і сорочку навколо рани. Тугу пов'язку наклали просто поверх наконечника. Олекса скривився, але не видав жодного звуку. Лише кілька секунд стояв із заплющеними очима.

Потім відкрив їх. Спокійно. Наче нічого особливого не сталося.

– Повертаємося.

Біль ставав сильнішим. Наче повільно розтікався по всій лівій половині грудей. Та часу на нього не було. Він ще кілька разів перевірив дозорних, уточнив шлях відходу, визначив порядок руху.

Лише після цього дав знак рушати.

********

До вечора холод почав пробирати Олексу до кісток. І справа була не в тому, що з неба сіявся дрібний сніг. Не так воно й холодно… Але клята стріла…

Він говорив дедалі менше.

Його знобило. Пальці мерзли. Хотілося закутатись у кожух, хоча інші їхали розстебнутими. Михась і Остап все частіше перезиралися тривожно.

Він уже знав ці відчуття. Недобрі. Коли з'являється холод усередині тіла, а не зовні.

*******

Вночі вони стали табором.

Вогнища майже не розпалювали. Лише маленькі, приховані, тільки щоб заварити кашу з сухого пайку та зробити гарячого настою.

Олекса зліз із коня лише з другої спроби. Ліва рука майже перестала слухатися. Пов'язка промокла. Кров уже не текла струменем, але повільно сочилася. Йому принесли води.

Він зробив кілька ковтків.

У роті стояв металевий присмак.

Ближче до півночі почало трусити вже так, що він ледве стримував дрижання. Остап мовчки сів поруч. Доторкнувся до чола. І відразу прибрав руку.

– Гарячий...

Олекса лише кивнув.

– Завтра до вечора доїдемо.

Він хотів сказати це твердо. Вийшло хрипко.

Плече пульсувало. Здавалося, що під пов'язкою б'ється ще одне серце.

Сну майже не було.

Лише короткі уривки забуття між хвилями болю. Кілька разів він прокидався від того, що намагався поворухнути лівою рукою. І щоразу біль змушував стискати зуби. Під ранок стало гірше.

Коли допомогли сісти в сідло, він уже майже не відчував пальців лівої руки. Голова була важкою. Перед очима все пливло.

Та він усе ще їхав попереду. Бо полковник не міг дозволити людям побачити, наскільки йому погано.

До полудня Олекса вже не міг приховувати, що сили залишають його.

Він ще сидів у сідлі. Ще відповідав на запитання. Ще час від часу наказував змінити порядок руху або вислати дозор.

Та між словами дедалі частіше повисала мовчанка. Він ніби прислухався до чогось далекого. Остап і Михась їхали по обидві боки, пильнували.

– Пане полковнику… Олексо!!!

Олекса повернув голову не відразу.

– Що?

– Треба зупинитися.

– Ні.

– У вас жар.

– До Харкова...

Він замовк. Насилу вдихнув.

– До Харкова залишилось...

Він спробував пригадати. Не зміг. На мить це здивувало навіть його самого.

Він знав ці дороги майже навпам'ять. Та зараз ніби хтось стер із пам'яті останні кілька годин. Козак мовчки перехопив його коня за вуздечку.

– Дозвольте допомогти.

– Не треба.

Слова прозвучали зовсім тихо. Наступного разу, коли кінь перечепився через коріння, Олекса ледве не вилетів із сідла. Остап з Михасем підхопили разом. Цього разу він навіть не спробував відмахнутися.

Лише заплющив очі.

*******

За кілька годин він уже майже не приходив до тями.

Гарячка палала так, що обличчя стало неприродно червоним. Потім – майже попелястим. Пов'язка давно просочилася кров'ю й сукровицею.

Плече розпухло.

Будь-який дотик викликав судомне здригання.

– Ноші.

Наказ пролунав без вагань. Двоє козаків швидко зрубали молоді жердини. Натягнули між ними катанки. Прив’язали ноші між двох коней.