Глава 16

Близько полудня до полковничого дому прийшов хлопчина років дванадцяти.

Іруся впустила його в передпокій.

– Пані Анастасія тут?

– А тобі навіщо?

– Купець із заїзжого двору просив передати...

Він витяг із-за пазухи шапку й почав м'яти її в руках.

– Казав, що має звістку із Самбора.

Служниця здивовано озирнулася.

Саме в цю мить зі світлиці вийшла Стася. З самого ранку вона собі місця не знаходила, тож і вискочила відразу, як зачула чужий голос.

– Я слухаю.

Хлопчина одразу пожвавився.

– Пані... той купець сказав, що обоз сьогодні вирушає. Якщо вам потрібні ті звістки, то він чекатиме біля своїх возів на державному заїжджому дворі до полудня.

Стася завмерла.

– Із Самбора?

– Так сказав.

– Дякую.

Вона дістала дрібну монету. Хлопчина розгублено взяв її. Уклонився і побіг геть.

Стася ще кілька секунд стояла нерухомо. Звісно, лист ще не дійшов… Та й де зараз бабуся? Але якщо хтось справді приїхав із Самбора… Господи, хоч би!

Вона швидко накинула теплий кожух, поправила покриву і вибігла, забувши про теплу хустку.

**********

Подвір’я заїжджого двору гуло.

Обоз саме готувався до дороги. Коней запрягали. Мотузками підтягували тюки. Скрипіли осі. Люди перегукувалися. Хтось сварився. Хтось сміявся. Біля брами вже стояло кілька готових возів.

Стася уважно оглядала подвір'я.

До неї підійшов молодий візник.

– Пані?

– Мені сказали, що якийсь купець має для мене звістку із Самбора.

– А… – Він одразу кивнув. – Там. Он, біля критого воза.

Вона подякувала й рушила туди.

Вози стояли майже впритул. Між ними лишався вузький прохід. Кілька чоловіків саме підтягували рядна. Хтось заводив коней. Грюкнуло колесо. З іншого боку хтось голосно крикнув:

– Но-о!

Стася зробила ще один крок.

І раптом сильна рука затиснула їй рот. Друга блискавично обхопила поперек. Вона лише судомно вдихнула. Світ хитнувся. Її різко потягли між возами.

Перед очима мигнули темні полотнища. Колеса. Кінські ноги. Вона відчайдушно сіпнулася. Даремно. До губ уже притискали товсту тканину. Хтось швидко скручував їй руки за спиною.

Стася ще раз рвонулася.

І в ту ж мить потилиця боляче вдарилася об дерев'яний борт. Перед очима спалахнули білі іскри.

Усе зникло.

*********

До тями вона приходила повільно.

Спочатку був запах. Деревина. Кінський піт. Хутро. Потім – глухий скрип.

Віз їхав. Її легко підкидало на кожній вибоїні.

Вона розплющила очі. Темрява. Лише між дошками пробивалися тонкі смуги денного світла. Хотіла підвести руку. Не змогла. Зап'ястки були зв'язані. Хотіла покликати. У роті був кляп. Серце закалатало так сильно, що, здавалося, його почують зовні.

Де я?..

Вона ще раз сіпнулася. Марно. І тільки тепер до неї прийшла страшна, холодна думка.

Мене викрали.

******
На кухні Павлина закінчувала готувати вечерю, поглядала у вікно.

– Дивно... Пані досі немає. Марусю!

– Так, тітко Павлино?

– Піди поклич пані. Уже вечеряти час.

Дівчина повернулася через кілька хвилин.

– Її ніде немає.

Павлина насупилася.

– А в садку дивилася?

– Усюди.

Жінка нахмурилася і стисла міцніше ополовник.

– Ірусю…

– Так?

– А збігай до державного заїжджого двору. Пані казала, що піде туди. Може, затрималася, а ми тут казна-чого собі надумала. Як там немає, спитай - чи не бачили, куди пішла.

За півгодини Ірина повернулася захекана та бліда.

– Пані Павлино…

– Ну?

– На пошті кажуть – бачили її. Приходила. А куди поділася - ніхто не знає. Зайшла на двір, підійшла до московських возів… і все. Як крізь землю провалилася.

Павлина важко сіла.

– Ой, лишенько… Біжи, дитинко, до пана Василя. Розкажи все, хай шукають!

*******
Іруся мчала через подвір'я так швидко, що ледь не послизнулася на притоптаному снігу.

Василя вона знайшла у штабі. Він саме закінчував розмову зі старшим писарем Андрієм. На столі лежали розгорнуті донесення, облікові книги, ще якісь папери.

Дівчина навіть не встигла як слід уклонитися.

– Пане наказний полковнику...

Василь одразу підвів очі.

– Що сталося?

– Пані Павлина... просила вас негайно покликати.

Він уважно подивився на неї.

– Чому?

– Пані Анастасія... не повернулася. Ще кілька годин тому пішла до заїжджого двору - і досі немає.

У кімнаті запала тиша. Андрій повільно відклав перо. Василь підвівся.

– Коли точно пішла?

– Після обіду. Хлопець якійсь прибігав, Маруся йому відкривала… Начебто сказав, що звістка для неї… Я більше й не знаю! – Дівчина ледь не плакала.

Більше Вернидуб і питати не став.

*********

До полковничого дому він увійшов уже за кілька хвилин.

Пані Всеслава, якій теж вже повідомили, чекала у світлиці. Павлина стояла трохи осторонь, нервово стискаючи край фартуха.

– Що відомо? – коротко спитав Василь.

Всеслава відповіла так само спокійно:

– Пані після обіду пішла на державний заїжджий двір.

– Навіщо?

– Надійшла звістка, що московський купець має новини із Самбора.

Василь насупився.

– Хто приніс звістку?

– Якийсь хлопчина. Наші його не знають. – Марися, що стояла біля дверей, витираючи заплакані очі, ствердно кивнула.

– Далі.

– На пошті підтвердили, що на двір вона зайшла.

– А потім?

– Люди бачили, як вона пішла між московськими возами.

– Назад її хтось бачив?

– Ні.

Василь кілька секунд мовчав. У голові одна за одною складалися деталі.

Полковник у степу. Московський обоз сьогодні вирушає. Пані зникає саме біля цього обозу. Випадковістю це бути не могло.

Він різко повернувся до Ірусі.