Глава 15

За вікнами давно стемніло. За вікнами шумів вітер, жбурляв в шибки прогорщі дрібного доща.

Олекса якраз доїдав шпундру з ячною кашею, коли від передпокою почувся знайомий голос. За мить Марися прочинила двері.

– Пане полковнику, пан Василь прибув.

– Проси.

Василь увійшов швидким кроком. На ньому ще була дорожня свита, чоботи вкриті засохлою грязюкою, на щоках – кількаденна щетина. Видно було, що повернувся зовсім недавно.

– Добрий вечір. – Вернигора сердито скуйовдив вологе волосся. – Що за бісова погода!

– Яка є, що ти хочеш, кінець листопаду. – Підвівся Олекса. – Повернулися? Я тебе раніше чекав.

– Повернулися. Є про що поговорити.

Олекса уважно подивився на друга.

– Терміново?

– Ні.

Полковник кивнув.

– Тоді спершу повечеряй. Видно ж, що кілька днів людської їжі не бачив.

На обличчі Василя вперше промайнула ледь помітна усмішка.

– Це правда.

Стася мовчки підвелася. Нічого не кажучи, трохи посунулася, щоб Павлина могла поставити для Василя миску з кашею та м’ясом, підсунула ближче кошик з хлібом і таріль з солоними огірками.. Василь подякував, сів за стіл і кілька хвилин їв майже не розмовляючи.

Лише коли весь посуд спорожнів, він відклав ложку.

– Дякую. Тепер можна.

– Ходімо.

Обидва підвелися й рушили до кабінету, а Стася неквапливо попрямувала до світлиці. Пан Коцький, який до того десь гуляв і прийшов тільки разом з Вернигорою, пішов за нею. Він вже так звик спати в світлиці, що без його муркотіння вечір здавався надто тихим.

Проходячи повз зачинені двері кабінету, вона мимоволі почула уривки розмови.

– ...стріла...

Пауза.

– ...поранили...

Ще кілька нерозбірливих слів.

– ...засідка...

– ...треба змінювати...

Вона завмерла лише на мить, переглянулася з котом, який теж нашорошив вуха. Потім рушила далі.

********

Минуло, мабуть, із пів години.

Двері кабінету відчинилися. Василь попрощався й пішов. Олекса ще трохи постояв, задумливо дивлячись йому вслід, тоді повернувся до світлиці.

Стася скинула кота, що нахабно розлігся в неї на колінах, і підійшла до чоловіка.

– Щось сталося?

Він знизав плечима.

– Одного козака поранили.

Вона зблідла.

– Тяжко?

– Ні. Лікар каже, видужає.

Він сказав це майже спокійно, вже думаючи про інше.

– Але засідка була добре підготовлена. Завтра ввечері зберу старшин. Треба розібратися, що вони змінили і що нам тепер міняти у відповідь.

Він говорив як полковник. Думав уже не про пораненого, а про те, як не допустити наступного.

Стася мовчки кивнула. Та майже не чула його. У вухах дзвеніло лише одне слово.

Поранили.

Мало їй було того страху, біля Старої Могили… Тепер ще це. Тоді минулося, а як тепер не минеться?...

********

Олекса якраз розкладав на столі папери, коли Стася зайшла до кабінету.  Поставила збоку кухоль з гарячим настоєм. Трохи помовчавши, несподівано запитала:

– Можна... я сьогодні побуду з вами?

Він здивовано підняв очі.

– Зі мною?

Вона кивнула.

– Якщо можна.

Олекса усміхнувся.

– Можна, звісно. Але навіщо в кабінеті? Ходімо краще до світлиці. Там тепліше й світліше. Мені однаково, де папери розкладати.

Він узяв теку, кілька сувоїв, чорнильницю, кивнув Стасі на кухоль.

За кілька хвилин вони вже сиділи поруч. Він працював, переглядаючи донесення, щось записував, креслив на карті. Вона спочатку шила, зрідка підіймаючи очі від роботи. Потім Пан Коцький, який спочатку дрімав на лаві, підвівся, потягнувся й без зайвих церемоній застрибнув Стасі на коліна, боднувши головою її шиття - мовляв, прибери оце.

– Ну звісно, – тихо усміхнулася вона і відклала роботу. – Тільки тебе тут і бракувало.

Кіт негайно вмостився зручніше, згорнувся клубком і голосно замуркотів. Стася машинально почала гладити його між вухами. Пан Коцький примружився, муркотіння стало ще голоснішим. Потім перевернувся трохи на бік, підставляючи вже підборіддя.

Олекса підвів голову від паперів. Кілька секунд мовчки дивився.

Стася перебирала пальцями котячу шерсть. Пан Коцький лежав у неї на колінах із заплющеними очима, муркотів так, ніби в житті не існувало жодних засідок, ординців і донесень.

Олекса повільно опустив погляд назад на папери.

Це взагалі-то я маю лежати головою в неї на колінах.

Перо завмерло в його пальцях.

Це мені вона має волосся перебирати. І гладити…  Тьфу ти!

Пан Коцький, ніби відчувши щось, розплющив одне око. Хитро глянув на полковника і задоволено примружився знов.

Коли свічки згоріли майже до половини, Олекса відклав перо.

– Уже пізно.

Він підвівся.

– Ти йди спати, Бурштинова. Я ще трохи посиджу в кабінеті. Треба закінчити до наради.

Вона теж підвелася. Він обійняв її, притягнув до себе й легко торкнувся губами її чола.

– Добраніч.

– Добраніч...

Цього разу вона не відступила одразу, на одну коротку мить залишилася в його обіймах.

Олекса завмер. Не налякати, не збентежити… Лише трохи міцніше, майже непомітно, притиснув її до себе.

Потім вона сама тихо відступила. Він усміхнувся, провів пальцями по її щоці й, підхопивши папери, рушив до кабінету.

********

Полковничий дім того дня був більш жвавим, ніж завжди. Хтось приходив, виходив...

Стася дочекалася, поки черговий відвідувач піде, і зазирнула в кабінет.

Перед Хмарою лежали розгорнуті книги, кілька листів і дерев'яна скринька з печатками. Він уважно переглядав папери, час від часу роблячи короткі помітки. За бічним столом сидів Михась, теж щось писав.

Стася несміливо зупинилася біля дверей.

– Пане Олексо...

Він підвів голову.

– Так?

Вона тримала в руках складений удвоє лист.