Глава 14

Стася зайшла до шпиталю з великим накритим кошиком, Пан Коцький за нею слідом. Тарас саме виходив із перев'язувальної.

– Пані Стасю? Щось сталося? О, а цей нахаба що тут робить?! А ну, геть! Будеш тут мені шерстю трясти! – Кіт зашипів і відскочив. 

– Та ні. Просто... пиріжків напекла. А пан полковник на виїзді. Подумала, може, у вас тут хтось голодний знайдеться.

Тарас усміхнувся.

– Та знайдеться. У нас завжди хтось голодний. Он, хоч цей… хвостатий. Пішов звідси, кажу!

Він узяв кошик.

– Ярино! Ідіть-но сюди на хвильку.

З сусідньої кімнати вийшла Ярина, ще витираючи руки рушником.

– Познайомтеся. Пані Стася, дружина нашого Хмари - а це Ярина, наша нова лікарка.

– Дуже приємно.

Дівчата приглядалися одна до одної. В білому фартусі та хустці Ярина здавалася ще більш смаглявою та яскравою. З-під хустки вибивалися чорні кучері, темні очі блищали.

– Ой, пані, я б так і не подумала, що то ви пані полковникова. Ви ж молоденька така! А кіт ваш?

– Та годі вам, панно Ярино… І не звіть “пані полковникова”, ми ж майже ровесниці. І ні, кіт не мій. Він так… свій власний. Ходить, де хоче, спить, де спиться.

– Тоді як вас звати? А його як?

– Та просто по імені. Стася. А він – вельмишановний Пан Коцький. 

– Ну то і ви мене панною не звіть. Взагалі-то мене все Вишенькою кличуть. Пан Коцький… ти ж диви. Ну, що, пане? Будемо знайомі? Тільки до поранених не лізьте, бо не подивлюся на вашу поважність, рушником вижену з шпиталю.

Тарас підняв кришку кошика.

– О-о... ще й теплі. Ярино, а чому саме “Вишенька”?

Ярина мимоволі вдихнула запах.

– Це ви самі, Стасю?

– Авжеж.

– Як же смачно пахне… А Вишенькою - бо схожа.

Стася всміхнулася.

– То скуштуйте. Якраз із вишнями пиріжки.

Ярина надкусила пиріжок. Помовчала. І зовсім щиро сказала:

– Я так не вмію.

– Пекти?

– Узагалі готувати.

– То приходьте сьогодні ввечері.

– Куди?

– До нас.

– Навіщо?

– Пиріжки ліпитимемо.

– Попереджаю, я можу зіпсувати тісто.

Стася лише засміялася.

– То й що? Інше замісимо.

******

Василь повертався зі звичного вечірнього обходу фортеці. Поглянув на Полковничий будинок. У більшості вікон уже було темно. Лише на кухні горіло світло та чулися голоси.

Пташка ще не спить… Стоп. Голоси?.. А хто там ще?

Він звернув до ґанку. Двері, як завжди, були незамкнені – у фортеці своїх не боялися. У будинку стояла тиша. І тільки з кухні долинав сміх. Василь мимоволі всміхнувся.

Цікаво...

Він підійшов ближче й зазирнув у прочинені двері. Стася стояла в фартусі, по лікті в борошні, й показувала Ярині, як защипувати краї пиріжка. Та безуспішно намагалася повторити.

– Та він розлазиться!

– Бо начинки забагато набрала.

– А я думала, що так краще.

– Ні, дивись...

Саме тоді обидві помітили Василя.

– Добрий вечір.

– Добрий вечір.

Василь ковзнув поглядом по столу, вкритому борошном, по мисках із начинкою, по рядочку вже готових пиріжків.

– А... я не заважаю?

Стася засміялася.

– Та ні. Вишеньку вчу пиріжки ліпити.

Василь здивовано подивився на неї.

– Вишеньку?

Ярина тільки весело всміхнулася, відкинула з обличчя кучеряве пасмо, залишивши на щоці білий слід.

– Це я - Вишенька.

– Чому?

– Бо схожа! - хором відповіли обидві і розсміялися. Стася додала. – Кругленька, рум’яна, яскрава!

І солодка ж, мабуть….

Василь аж головою тряхнув. Що це йому таке в голову лізе?

– Але з кісточкою! Зуби бережіть! – то вже Ярина.

От же ж… Чого вона сміється?

******
Коли за Василем закрилися двері, Ярина повернулася до Стасі.

– Він завжди такий?

– Який?

– Здоровило, мовчить, дивиться, як бука.

– Ну… майже. З полковником ні, але ж вони давні друзі. А так дійсно, здоровило. Я вперше як побачила, так навіть злякалася трохи. Тепер-то вже звикла. А ти не боїшся?

– Та чого ж боятися? Он який гарний чолов’яга!

– Гарний?..

– Та хіба ні? Високий, сильний, плечі ледь в двері проходять. Такий чоловік і в господарстві знадобиться!

– Вишенько… Він що, тобі сподобався?...

– Авжеж. Я його ще в перший день примітила.

– Але ж ви ще майже незнайомі.

– Ну то й що? Я ж не завтра його в церкву потягну? Придивлюся ще. Але, здається, те, що треба.

********

У будинку давно стихло.

Павлина з дівчатами давно пішли, дядько Іван, мабуть, спав. Лише десь зрідка брязкала зброєю зміна варти.

Стася стояла біля вікна в Олексиному кабінеті. Не біля того, що виходило на площу, а біля другого – у темний двір. Дивилася в ніч, хоча вже майже перестала сподіватися, що він повернеться сьогодні.

Двері відчинилися майже беззвучно. Олекса зайшов, поклав шаблю на стіл… і лише тоді помітив темний силует біля вікна.

Чекає…

Підійшов і, не кажучи ні слова, обійняв її ззаду.

Стася здригнулася. Замислилася так, що і не чула нічого. На одну коротку мить завмерла, не розуміючи, хто торкнувся її в порожньому будинку.

Потім упізнала. Тихо зітхнула й зовсім розслабилася, відкинувши голову йому на плече. Він лише міцніше притиснув її до себе.

Так вони й стояли. Мовчки.

Нарешті він нахилився й легко торкнувся губами її скроні. Вона заплющила очі. Ще трохи постояла, а тоді раптом ніби згадала про щось.

– Ой... – тихо мовила. – Ви ж голодний... З дороги… – Вислизнула з його рук. – Зараз я щось розігрію.

І майже втекла на кухню.

********

Торг уже давно прокинувся.

Над рядами стояв звичний гомін: дзенькіт терезів, оклики торговців, тупіт коней, запах свіжого хліба, дьогтю, диму й прянощів. Біля хутряних лавок товпилося особливо багато людей – холоди наближалися.