Глава 13

Погода була погана. Холодний вітер, дощ зі снігом. Олекса змерз і втомився, хотілося додому, поїсти гарячого, одягнутися в сухе, поспати нарешті у своєму ліжку, а не біля багаття. А головне… Вона ж чекає.

******

Тиша давила. З усіх звуків - тільки свист вітра за вікнами та голосне муркотіння Пана Коцького. Він так і спав в світлиці з того ранку, як полковник поїхав. Тільки на ніч йшов гуляти.

Останні дні сильно похолодало, це відчувалося навіть у добре натопленому будинку. А в степу?... Стася опустила шитво на коліна, поправила хустку на плечах. Як він там? Хоч би скоріше повертався, дядько Іван казав, що вночі може й сніг піти…

Коли раптом в коридорі почулися знайомі кроки, Стася підвела голову, кинула недошиту сорочку на стіл й поспішила назустріч.

Двері відчинилися.

Олекса стояв на порозі – втомлений, запорошений після дороги.

Побачив її. Стрімко зробив крок назустріч і притягнув її до себе.

Нарешті… Вдома.

Стася на мить притулилася до нього. Він тут, отже, все гаразд. І відчула, як  Олекса повільно видихнув.

Нахилився й поцілував її в чоло, просто біля волосся.

– Я вдома, – тихо сказав він.

******

Від брами Харківської фортеці до торгу було недалеко. Попри холодний листопадовий день, на майдані вже шуміло. Купці голосно вихваляли свій товар, між рядами снували покупці, дзенькали ваги, десь поруч заіржав кінь.

Олекса й Стася йшли поруч.

Йому раз у раз доводилося відповідати на вітання. Козаки скидали шапки, міщани чемно вклонялися, хтось просив розсудити дрібну суперечку, але полковник лише коротко кивав:

– Потім.

Біля входу на торг до нього швидко підійшов молодий козак.

– Пане полковнику.

Олекса зупинився.

– Що сталося?

– Там купці в збройному ряді… Того… Посварилися. Ледь не б’ются… Старшина дуже просив вас підійти.

Полковник лише кивнув.

– Іду.

Козак уклонився й одразу побіг назад. Олекса повернувся до дружини.

– Я ненадовго. Закінчу – знайду тебе.

– Добре.

– Не поспішай.

На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.

– Не поспішатиму.

Він на мить затримав на ній погляд, ніби хотів ще щось сказати, але лише ледь кивнув і швидко попрямував до ряду, де торгували зброєю.

Стася поправила кошик на руці й звернула між торгові ряди.

Їй потрібно було купити лише кілька дрібниць для дому. Нічого термінового, тож вона йшла повільно, роздивляючись товар. Біля однієї лавки зупинилася біля сувоїв полотна, далі придивилася до мотків ниток.

Саме тоді за спиною пролунав молодий чоловічий голос із незвичним для Харкова московським говором:

– Неужто это ты?

Стася обернулася.

Перед нею стояв молодий купець у дорогому темному каптані, оздобленому чорним соболем. На широкому поясі блищали срібні накладки, а з-під хутряної шапки вибивалося темне волосся. Обличчя здавалося знайомим, але вона не могла одразу пригадати звідки.

Побачивши її нерішучість, незнайомець усміхнувся ще ширше.

– Не признала? В Самборе. У Мартына.

Стася уважніше придивилася до нього. І раптом згадала.

– А... Пригадую. Ви тоді з батьком приїздили. Пан… Пан Дмітрій, здається?

Купець задоволено кивнув.

– Верно. Тогда с отцом. А теперь сам торг держу.

У його голосі не було ні хвалькуватості, ні зарозумілості – лише задоволення людини, яка пишалася тим, чого вже досягла.

Стася чемно кивнула.

– Рада, що у вас добре склалося.

Дмітрій уважно подивився на неї.

За ті півтори роки, що минули від Самбора, вона змінилася. Юна дівчина стала молодою жінкою. На голові – покрива заміжньої. Одяг простий, але пошитий зі смаком. Жодної зайвої прикраси.

– Стало быть... замуж вышли?

– Так.

– І за кого ж?

– За Олексу Хмару.

Ім'я нічого йому не сказало.

– Хорошо ли вам тут?

– Добре.

Відповідь була такою простою, що він мимоволі усміхнувся.

– А я меха привез. Соболя, куницу, чернобурку. Такого товара в Харкове больше ни у кого и нет. Заходите, поглядите.

– Дякую, пане Дмитрію, але сьогодні не маю часу.

– Торг никуда не убежит.

– Але маю справи.

– Никак муж ждет?

Стася легко кивнула.

– Авжеж.

– Ну, раз муж… Это дело такое, мужа надо слушаться.

Він зробив пів кроку ближче, ніби продовжуючи звичайну розмову.

– А если время будет – заходите. Для вас и цену скину. Самборских знакомцев не забываем.

– Дякую.

– Такого меха больше нигде не найдете.

– Як буде потреба – згадаю.

Вона чемно вклонилася й рушила далі між рядами. Дмитрій ще довго проводжав її поглядом.

Вспомнила, ты ж гляди…  Не зря еще тогда посматривала да улыбалась. Замужем теперь… Да, видать, муж не больно-то ее бережет, раз саму на торг пускает. Ну, поглядим…

На його губах з'явилася вдоволена усмішка. Минуло кілька хвилин, і Дмитрій уже знову торгувався з покупцем, показував хутро, сперечався про ціну й жартував із сусіднім купцем.

Та час від часу його погляд сам собою ковзав у той бік, куди пішла Стася.

Вона більше не озиралася.

Спокійно переходила від лавки до лавки, роздивлялася товар, про щось розмовляла з літньою торговкою полотном, десь зупинилася біля кошиків із мотками пряжі.

Ну?... Оглянется?...

Він звик, що жінки, яким подобався чоловік, бодай раз озиралися.

А вона – ні.

Может, люди мужа следят? Должно быть, так… Какой же дурень такую красавицу сам отпустит… Вот ей и не с руки со мной лишнее слово сказать или оглянуться…

І це пояснення одразу здалося йому цілком переконливим.

Незабаром покупців побільшало, і він зовсім поринув у торг. Лише коли сонце піднялося трохи вище, Дмитрій випадково знову побачив її. Вона вже виходила з торгу.