Глава 12

У кузні було гаряче. У горні гуло полум'я.

Осип Підбийп'ята працював біля ковадла, а поруч, у закочених рукавах, старанно орудував молотом Олекса.

– Не поспішай.

– Знаю.

– Не знаєш.

– Чого?

– Бо вже поспішаєш.

Олекса лише усміхнувся й виправив удар. Осип мовчки кивнув.

Так вони працювали вже не вперше. Полковник приходив сюди не командувати, а вчитися. І старий коваль навчав його так само суворо, як колись навчав власних підмайстрів.

******
Деко з пиріжками Стася виймала з печі сама, хоча Павлина і намагалася перехопити.
– Ну пані Стася, ну що ви оце робите?! І тісто самі ставили, і ліпили, і тягнете тепер оце… Важке ж!

– Та де важке? Пані Павлина, я вдома сама завжди пекла, що ж я тут раптом білоручкою стану?

– Так ви ж тепер пані полковникова!

– А хіба всі пані мають бути безрукі? Он краще спробуйте. Це бабусин рецепт, хитре тісто. Зручно, коли треба пекти часто, але не багато за раз. Воно в льосі кілька днів чекати може.

– От же ж… правильно люди кажуть, вік живи, вік вчися… і все одно дурнем помреш.

Маруся, що якраз поралася у кутку з овочима, тихо розсміялася на звичну приказку куховарки.

– Пані Стася, а мені спробувати можна?

– А як же ж! І Ірусю позви, і дядька Івана. Скажете, чи добрі.

*******

Двері кузні тихенько прочинилися. На порозі стояла Стася. У руках вона тримала велику накриту рушником миску.

– Добрий день.

Осип першим підняв голову. Нюхнув повітря.

– А що це ви таке принесли, пані? Невже щось поїсти?

Стася засміялася.

– Так.

Він відклав молот. Озирнувся на горно.

– Піду... перевірю, чи не перегрілося.

*******

Олекса витер руки шматком полотна, подивився на них - ні, все одно брудні. То відмивати з милом треба.

– Він же навмисне.

– Звісно.

Стася відгорнула рушник. Запах теплих пиріжків ледь не перебив запахи розпеченого заліза.

– Подумала, ви вже давно працюєте...

– Давненько.

Вона простягнула йому пиріжок.

– Гарячий.

Хмара знов глянув на свої долоні, показав Стасі.

– Брудні… Даси зі своїх рук? Бо так пахне, що чекати, доки помию, просто сил немає.

Стася зашарілася. Як же?... Втім… вже принесла.

Вона обережно піднесла пиріжок до губ полковника. Він вкусив, прожував… і аж заплющися від задоволення.

– Дуже смачно. А ще?

Цього разу він забрав залишок, і мимоволі торкнувся губами Стасиних пальців. Обидва завмерли.

– Мяяяяяуууу! – Смугастий кіт з’явився наче з повітря.

– Пан Коцький, а ти тут звідки? Йди до біса, це мої пиріжки! Та й вони з вишнями, ти таке не їси!

Стася першою відсмикнула руку й опустила очі.

– Я… я решту тут залишу, потім поїсте.

Олекса провів її поглядом.

Щось знову було не так. Щойно вона сама простягала йому пиріжок, дозволяла їсти з її руки – а варто було йому торкнутися її пальців, як вона одразу відступала.

********
Після вечері, як завжди, Стася залишилася сидіти в світлиці з шиттям. За вікном завивав вітер, погода мінялася. Голова була трохи важка, як завжди в таких випадках, навіть покрива заважала, волосся здавалося занадто важким… Вона зняла покриву, відклала на стіл, поволі вийняла шпильки. Дві коси впали на спину. Відразу стало легше. Стася ще покрутила головою і знов взялася до голки.

Олекса якийсь час мовчки дивився на неї з дверей. Така гарна, така… домашня?.. Тепла. Принадна…

– Стасю, – тихо покликав він.

Вона обернулася рвучко, коси метнулися. Тонке пасмо вибилося, впало на чоло.

Олекса підійшов ближче,  простягнув руку й обережно поправив волосся, заправляючи пасмо за вухо.

Стася завмерла. Він нахилився й легко поцілував її в маківку. Потім поклав долоні їй на плечі. І відчув, як вона вся стиснулася під його руками. Олекса одразу забрав долоні.

Стася опустила очі.

– Вибачте...

– За що?

Вона лише похитала головою.

Олекса кілька секунд дивився на неї. Знову. Він уже зовсім не розумів її. Вона не відсахнулася, коли він поправив волосся. Не відступила після поцілунку. Але варто було йому покласти руки на її плечі – і вона наче вся скам'яніла.

Долоні ще тягнулися її обійняти, притягнути до себе… Заритись обличчям в волосся, вдихнути його аромат.
І щоб вона знову завмирала, наче перелякане кошеня?.. Тільки не це.

Залишалося тільки піти якнайшвидше. Поки не зробив чогось, про що потім шкодуватиме.

*********

У стайні було тихо.

Туман спокійно жував сіно, час від часу ліниво ворушачи вухами. Олекса вже вдруге за ранок чистив йому гриву. Насправді кінь цього зовсім не потребував. Але руки мусили бути чимось зайняті.

Скребниця ходила різкіше, ніж звичайно.

– Спокійно, хлопче...

Голос був лагідний. Туман тільки повернув голову, торкнувся теплими губами його плеча й знову взявся за сіно. Олекса відклав скребницю, перевірив підпругу, вуздечку, пряжки.

Усе було справне. Він однаково перевірив ще раз. Потім різко повісив вуздечку на дерев'яний кілок. Кілок вискочив зі стіни й упав на підлогу.

– Трясця...

Олекса стиснув щелепи. Підняв кілок. Кілька секунд дивився на нього.

Потім коротко й сердито вдарив кулаком по дерев'яному стовпу. Не сильно. Просто щоб кудись подіти злість.

– Та що ж воно таке...

– От і я хотів спитати.

Олекса озирнувся. У дверях, спершись плечем об одвірок, стояв Василь.

– Слухай, Хмаро... Що з тобою останнім часом діється?

– А що таке?

– Та те. Приїхав із дружиною – аж світився. А тепер он – стовпи лупиш.

– Йди до біса. Все зі мною гаразд.

– Та де там гаразд? Чи я тебе не знаю? – Олекса мовчки почав складати щітки. – Жінка твоя, може, й не помічає… А я бачу.

Олекса фиркнув.

– Помічає.