Єпілог

Січневе сонце ледь пробивалося крізь низькі хмари. На сільській вулиці лежав старий сніг, потемнілий біля дороги й утрамбований численними слідами. За парканами диміли комини, десь у дворі гавкав собака.

Біля хвіртки, на лавці, що виходила просто на дорогу, сиділи дід із бабою. Дід кутався в стару дублянку, спирався на палицю й час від часу розтирав коліна. Баба сиділа поруч, загорнувшись у вовняну хустку. Вона майже нічого не чула, зате чудово вміла визначати, коли дід збирався сказати щось таке, після чого доведеться сперечатися.

— Стара, а ти пам'ятаєш, як ми колись хотіли на море поїхати? В Америку, у Маямі?

Баба не відреагувала.

— Я кажу, на море хотіли! У Маямі!

Вона й далі дивилася на дорогу.

— Та глуха, як той пень, — пробурмотів дід. — А як сусідська курка до городу залізе, то першою чує.

— Я все чую! — раптом відповіла баба.

Дід аж повернувся до неї.

— О! То ти, виходить, не глуха?

— Ні, просто не все, що ти мелеш, варте того, щоб слухати.

Дід розсміявся. Вони прожили разом стільки років, що вже давно навчилися розуміти одне одного навіть тоді, коли не чули половини сказаного.

— То пам'ятаєш Маямі? — перепитав він.

— Пам'ятаю, звичайно. Ти ще казав, що там усе таке красиве, що й назад не захочеться.

— А ти тоді сказала, що спочатку треба дах на хаті перекрити, бо від твоєї Америки нам дощ у миски капатиме.

— І правильно сказала. Дах досі стоїть, а Америка нікуди не втекла.

Дід узяв із колін туристичний журнал і розгорнув сторінку з фотографією пляжу. За білим піском тягнувся океан, уздовж берега височіли пальми, а за ними виднілися яскраві будівлі Маямі-Біч.

Він довго розглядав фотографію, а тоді подумки звернувся до баби:

Дивись, стара. Пам'ятаєш, як хотіли?

Баба повернула до нього голову.

— Пам'ятаю. Тільки не кажи, що ти зібрався туди їхати. Ти до магазину ледве доходиш.

Дід здивовано подивився на неї. Він не вимовив жодного слова, навіть рота не розтулив. Але баба почула його так само виразно, як і звичайну розмову.

Він повільно підвівся, спираючись на палицю.

— Дивись, що можу.

Перед ними ніби здригнулося повітря. Між парканом і краєм дороги, в обрамлені сяйва, проступило інше місце — яскраве, залите сонцем. Видно було пісок, воду й пальми. Звідти долинав шум хвиль.

Баба примружилася.

— Це що, телевізор?

— Та ніби ні.

— А що тоді?

Дід підвівся остаточно й обережно ступив уперед. Баба підхопилася слідом, поправила хустку й узяла його під руку.

— Тільки не впади, мандрівнику. Я тебе звідти на собі не понесу.

Вони пройшли крізь дивний просвіт, човгаючи ногами, як і завжди.

Під ногами замість сільської дороги виявився теплий пісок.

Баба зупинилася. Перед ними простягався широкий пляж, сонце відбивалося у воді, а неподалік прогулювалися люди в легкому одязі. Пальми гойдалися від теплого вітру. Десь грала музика, пахло морем і смаженою їжею.

— Оце так, — промовила баба, оглядаючись. — Я думала, там буде огого, а тут якась фігня. Пісок, вода… У нас біля річки теж таке є.

Дід засміявся.

— У нас біля річки в січні крига.

— То й що? Зате безкоштовно.

Вона зняла рукавичку й торкнулася води. Потім підняла голову до сонця, заплющила очі й усміхнулася. Дід тим часом розглядав берег, ніби намагався запам'ятати кожну дрібницю.

Вони неквапливо пройшли вздовж води. Баба кілька разів зупинялася, щоб подивитися на мушлі, а дід жартував, що тепер доведеться купувати ще одну шафу для сувенірів. Вона відповідала, що спершу треба дожити до повернення додому, а вже тоді вирішувати, куди складати його скарби.

Невдовзі до них наблизився поліцейський. Молодий чоловік у формі привітно заговорив англійською, спершу вказавши на їхній одяг, потім на пляж і нарешті на дорогу.

Дід і баба перезирнулися.

— Ти розумієш, що він каже? — тихо запитала баба.

— А ти думаєш, я тут англійську вчив?

Поліцейський повторив запитання, цього разу повільніше. Дід розвів руками.

— Ми туристи. Туристи, розумієш? — сказав він українською, виразно вимовляючи кожне слово.

— Та він же не розуміє, — прошепотіла баба. — Покажи йому журнал. Може, він думає, що ми тут щось украли.

Дід простягнув журнал, але поліцейський лише здивовано глянув на нього. Потім жестом запропонував пройти до службового автомобіля, припаркованого неподалік.